— Треба потопити котрийсь із американських кораблів у Південно-китайському морі, — сказав він. — Давно це мали зробити. Морське право не зобов’язує миритися з озброєними ракетами есмінцями, що загрожують нашому узбережжю. Їм уже не раз повторювали, що перебувати тут заборонено.
З ним погодився адмірал Льов. Син рибалки, більшу частину свого життя він провів у морі, через що його обвітрена шкіра мала колір клавіш старого піаніно.
— Тільки топити краще фрегат, а не есмінець, — мовив він. — Нам не треба великого загострення.
Кай мало не розреготався. Есмінець, фрегат чи й просто шлюпка — американці однаково оскаженіють.
Але батько погодився з Льовом:
— Якщо потопити фрегат, загине приблизно стільки само людей, як і від атаки дрона на Порт-Судан.
— Екіпаж американського фрегата — близько двохсот осіб, — уточнив адмірал Льов. — Але по суті це те саме.
Кай не вірив, що вони серйозно таке обговорюють. Хіба не ясно, що це розв’яже війну? Як можна отак спокійно планувати апокаліпсис?
На щастя, Кай не єдиний так вважав.
— Ні, — твердо заперечив президент Чень. — Ми не починатимемо війни зі США навіть після того, як вони вбили сотню наших людей.
Каєві полегшало, але решта була незадоволена. Фу Чую повторив те, що вже казав:
— Треба помститися, інакше виставимо себе слабкими.
— Це ми вже обговорили, — сказав Чень нетерпляче, і Кай заледве стримав задоволену усмішку від приниження Фу. Президент провадив: — Залишається питання, як поквитатися без ескалації.
Усі замовкли. Кай пригадав обговорення в міністерстві закордонних справ кілька тижнів тому, коли генерал Хван пропонував затопити в’єтнамське нафтопошукове судно в Південнокитайському морі, але Ву Бай відмовився. Це наштовхнуло Кая на одну думку, й він сказав:
— Можна затопити «Ву Чонґ Фунґ».
Всі обернулися до Кая, не розуміючи, про що він. Ву Бай пояснив:
— Ми подали ноту протесту в’єтнамському уряду через їхній корабель, що шукає нафтові родовища біля островів Сіша. Планували потопити, але насамперед вирішили спробувати дипломатичні методи, враховуючи, що на облавку — американські геологи й консультанти.
Президент Чень промовив:
— Це я пам’ятаю. А в’єтнамці якось відповіли на наш протест?
— Частково. Судно відійшло від островів, але почало розвідку в іншому районі, який теж перебуває в нашій Виключній економічній зоні.
Дзяньдзюнь сердито заговорив:
— Вони граються з нами. Приходять виказати зневагу, тоді відступають, але знову повертаються. Так не годиться. Ми — наддержава!
Генерал Хван погодився:
— Настав час покласти цьому край.
— Погляньмо на це з такого ракурсу, — сказав Кай. — Офіційно знищення «Ву Чонґ Фунґа» ніяк не буде пов’язане з Порт-Суданом. Загинуть американці, але це побічна шкода. Так нас не звинуватять в ескалації.
Президент Чень замислився:
— Це вже тонше...
«І близько не так провокативно, як затоплення американського фрегата», — подумав Кай і сказав:
— Неофіційно американці знатимуть, що це помста за атаку дрона, але дуже скромна: двоє-троє їхніх громадян за понад сотню китайців.
Хван заперечив:
— Занадто скромно.
Утім, голос його прозвучав не надто впевнено. Очевидно, що присутні схилялися до запропонованого компромісного рішення.
Президент Чень повернувся до адмірала Льова:
— Нам відоме теперішнє місцеперебування «Ву Чонґ Фунґа»?
— Аякже, товаришу президенте.
Льов узяв телефон і приклав до вуха.
— «Ву Чонґ Фунґ», — промовив він, і всі прикипіли поглядами до нього. Перегодом адмірал сказав: — В’єтнамське судно відійшло на вісімдесят кілометрів південніше, але досі перебуває в наших територіальних водах. Стеження за ним веде корабель BMC Народно-визвольної армії «Дзяннань». Є відео з його борту. — Перевівши погляд на залу під платформою, підвищив голос: — Хто тут відповідальний за виведення зображення на екрани?
Руку підняв молодик із розкуйовдженим волоссям.
Льов сказав:
— Візьміть мій телефон, хай вам розкажуть, як вивести на екрани відео з «Дзяннаня».
Хлопець сів за комп’ютер, плечем притис до вуха телефон Льова і, повторюючи «так... так... добре», забігав пальцями по клавіатурі.
Льов повів далі:
— «Дзяннань» — багатофункціональний фрегат, вагою чотири тисячі тонн, сто шістдесят метрів завдовжки, з екіпажем сто шістдесят п’ять осіб і дальністю ураження понад дванадцять із половиною тисяч кілометрів.
На великих екранах з’явилося зображення сірої передньої палуби корабля, що загостреним носом розтинав море. Стояла пора мусонів, тому судно стрімко підіймалося й опадало на хвилях, від чого лінія горизонту постійно стрибала, і Кай відчув легку нудоту. Однак видимість була добра: день видався ясний і сонячний.
Льов сказав:
— Це пряма трансляція з борту «Дзяннаня». — Асистент повернув йому телефон. Льов продовжив: — А он там, на обрії, в’єтнамський корабель. До нього п’ять-шість кілометрів.
Кай придивився й побачив сіру пляму на тлі такого самого сірого моря, яка, однак, могла бути й витвором його уяви.
Льов промовив у телефон:
— Так, покажіть нам супутникову картинку.
На деяких екранах з’явилися висотні кадри з повітря. Оператор наблизив зображення. Стало видно два кораблі.