— Дозвольте розповісти вам, як я розмовляв би з китайським президентом. — Він витримав паузу. — Не бійтеся, це буде недовго.
Ще одна пауза для сміху.
— Я б сказав йому: «Пане президенте, робіть, що хочете, але як побачите мене наступного разу — тікайте!»
Бурхливі оплески.
Полін вимкнула звук і сказала в телефон:
— Сандіпе, що думаєте?
— Дурня, але подана бездоганно.
— Нам варто якось відповісти?
— Не терміново. Інакше завтра цей запис крутитимуть цілий день. Дочекаймося, поки матимемо щось на руках.
— Дякую, Сандіпе. До побачення.
Завершивши розмову, Полін повернулася в їдальню. Закуски прибрали, натомість поставили на стіл основну страву — смажену курятину.
— Вибачте, — звернулася Полін до Джеррі та Піппи. — Самі розумієте, як воно.
Джеррі відповів:
— Ковбой не дає спокою?
— Нічого такого, чому не можна було б дати ради.
— Це добре.
Після вечері вони пішли випити кави у Східній залі, де продовжили розмову. Джеррі сказав:
— Я все одно переконаний, що Піппі бракує материнської уваги.
Полін не збиралася приймати його аргументів. Відповіла:
— Ти знаєш, як я хочу проводити з нею більше часу, але прекрасно розумієш, що не можу.
— Дуже шкода.
— Ти кажеш це вже вдруге за сьогодні.
Він знизав плечима:
— Бо я так думаю.
— Дозволь запитати, чому ти й далі торочиш те саме, хоч знаєш, що виправити становище неможливо?
— Дай-но вгадаю, в тебе є теорія щодо цього.
— Ну поки що ти не досягнув нічого, лише спробував перекласти провину на мене.
— Я нікого не звинувачую.
— Іншої мети не видно.
— Можеш думати, що хочеш, але я бачу: Піппі бракує твоєї уваги.
Допивши каву, Джеррі взяв телевізійний пульт.
Повернувшись у Західне крило, Полін пішла попрацювати в Кабінет. Авжеж, резолюція ООН — невелике діло, але вона і з ним не впоралася. Лишалося сподіватися, що план Чесса щодо посилення санкцій проти Північної Кореї спрацює.
Вона ще мусила переглянути законопроект військового бюджету, однак, опинившись на самоті в маленькому кабінетику пізно ввечері, незчулася, як поринула в роздуми. Можливо, її увага більше потрібна навіть не Піппі, а самому Джеррі, й він просто приписує доньці відчуття покинутості, яке переживає сам. Щось таке цілком міг би сказати психолог.
Джеррі може здаватися самодостатнім, однак Полін розуміла, що і йому буває тяжко. Напевно, хоче від неї більшого. І річ тут не в сексі: вже невдовзі після весілля вони домовилися кохатися раз на тиждень, найчастіше — в неділю зранку, чого йому вистачало з головою. Полін хотілося більше, проте часу в неї не було. Отже, він воліє, щоб його ментально «гладили по голові» й казали, який він молодець. «Треба робити це частіше», — подумала Полін.
Зітхнула. Її уваги хоче весь світ. Якби-то Джеррі краще її розумів... Напевно, колись Піппа стане надійною опорою, але доти ще ой як довго.
«А поки що опорою для всіх повинна бути я, — подумала Полін, жаліючи себе. — Авжеж, повинна. Я ж бо президентка».
Наказавши собі зібратися, вона повернулася до оборонного бюджету.
Кія розуміла, що нічний клуб був її останнім шансом влаштувати життя в Чаді. Вона ним не скористалася. «Я не змогла стати навіть повією, — думала. — Цікаво, мені слід соромитися чи пишатися цим?»
Можна було б здогадатися, що це насправді за робота. Фатіма пропонувала житло, харчування, форму й навіть догляд за дитиною — ніхто не піде на таке заради якоїсь офіціантки. Кія повелася дуже наївно.
Чи, може, треба було таки змиритися? Юна Зарія ж прийняла це. Утім, робота припала їй до душі. Молодій дівчині нове життя здавалося цікавим і розкішним, за перший же вечір вона заробила стільки, скільки ще зроду не мала. «Якщо Зарія може, чому я — ні?» — думала Кія. У неї ж був секс, і не раз, щоправда, тільки із Салімом. Воно ж не боляче, й існує безліч способів не завагітніти. Повії мусять це робити як із приємними джентльменами, так і з огидними типами — та кожній жінці часом доводиться усміхатися й кокетувати з бридкими, грубими чоловіками. Невже, повівшись як боягузливе, вередливе дівчисько, вона втратила нагоду прогодувати себе й дитину? Та хай би скільки себе питала, чудово розуміла, що ніколи й нізащо не пішла б на це.
Отже, вся надія на Хакіма та його автобус.
Щоправда, власна примхливість здатна її вбити. Вона може загинути ще задовго до того, як дістанеться омріяної Франції. Неважко було уявити, що Хакім забере гроші собі, а пасажирів покине. А якщо й поведеться чесно, посеред пустелі смертельною може стати навіть найпростіша несправність. До того ж кажуть, ніби контрабандисти перепливають Середземне море на малесеньких човниках.
Та коли їй вже судилося померти, нехай. Від долі не втечеш.
Заміжнім жінкам Кія заповіла все своє майно: матраци, горщики, глеки, подушки й килимки. Зібрала селянок у своїй хаті, оголосила, що кому відійде, і сказала забрати добро, коли вона поїде.