Подорож через Сахару тривала чотири години. За себе Тамара не боялася, але її гризла думка, що сьогодні вона може втратити Таба. Коли уявляла собі це, робилося млосно, і в якусь мить вона навіть злякалася, що зараз її знудить перед пів сотнею солдатів. Гелікоптер летів на швидкості сто п’ятдесят кілометрів за годину, проте над одноманітним краєвидом із піску та каміння створювалося враження, ніби він висить на місці. Перед самим прибуттям Тамара раптом зрозуміла, що хоче прожити з Табом усе життя і щоб їх більше ніколи й нічого ось так не розлучало.
Це усвідомлення поділило її життя на «до» і «після», і вона почала міркувати про наслідки цього рішення. Розуміла, що Табові почуття до неї взаємні. Попри невдалий досвід попередніх шлюбів із чоловіками, які їй були не до пари, відчувала, що цього разу не помилилася. Куди поїдуть? Як житимуть? Чи хоче Таб дітей? Про таке вони ще навіть не розмовляли. А сама вона дітей хоче? І про це Тамара ще ніколи серйозно не думала. «Хочу, — збагнула вона. — 3 іншими не хотіла, а з ним хочу».
У її голові роїлося стільки думок, що решта польоту минула непомітно, і вона аж здивувалася, коли приземлилися в Абеше. Відстань, яку вони здолали, наближалася до максимальної дальності польоту гелікоптера, тому перед початком операції мали заправитися.
У минулому Абеше було великим містом, перевальним пунктом на шляху через Сахару, яким століттями користувалися арабські работоргівці. Тамара уявила собі верблюжі каравани, що невпинно тягнуться неозорою пустелею, величні мечеті із сотнями вірян, багаті палаци з гаремами, повними знудьгованих красунь, і виснажених нещасливців на людних рабовласницьких базарах. Потому як Чад колонізували французи, майже все населення Абеше викосила моровиця. Нині Абеше перетворилося на невеличке містечко з ринком худоби та кількома фабриками з виробництва ковдр із верблюжої шерсті. «Імперії постають і падають», — подумала Тамара.
При місцевому аеропорту розташовувалася американська військова база, гарнізон якої становив лише одну роту, що змінювалася кожні шість тижнів. На злітній смузі на гелікоптер уже чекала вантажівка з пальним, тож за кілька хвилин він знову здійнявся в повітря.
Далі полетіли на схід, у напрямку останнього відомого місцеперебування журналістів.
Нарешті Тамара опинилася близько до Таба й уже скоро дізнається, чи не спіткала його біда і чи потрібна йому допомога.
За чверть години їм відкрився похмурий краєвид табору: вервечки нашвидкуруч збитих халуп, сумні, похнюплені біженці й брудні дітлахи, що гралися камінцями на курних стежках. Пілот тричі облетів над тим місцем уздовж і впоперек, проте жодних ознак групи не виявив.
Сюзан глянула на карту, визначила місце наступного табору й передала координати штурманові. Машина швидко набрала висоту й полетіла на північний схід.
За кілька хвилин натрапили на велику військову колону, що рухалася на схід.
— Це підрозділи чадської армії, — сказала в передавач Сюзан. — П’ять-шість тисяч осіб. Тамаро, ви не помилилися. Вони переважають чисельність суданців удвічі.
Почувши це, солдати з повагою подивилися на Тамару. Точні розвіддані здатні рятувати життя, і вони високо цінували тих, хто їх надавав.
Наступний табір був такий самий, як і перший, тільки стояв у низині поміж узвиш зі сходу й заходу. Тамара видивлялася ознак людей із міста: західний одяг, непокриті голови, темні окуляри, сонячні зайчики від лінз камер. Нарешті побачила два запилюжені автобуси в центрі. Біля одного з них помітила бузкову блузку, блакитну сорочку, далі — бейсболку. Сказала:
— Думаю, це вони.
Сюзан відповіла:
— Еге ж.
Зненацька над табором піднявся невеликий гелікоптер, якого Тамара спершу не помітила. Нахилившись уперед, він швидко полетів на захід від «Сікорського». Тамара промовила:
— Господи, що це?
— Я його впізнала, — відповіла Сюзан. — Це особистий вертоліт Генерала.
«Недобре це», — подумала Тамара й сказала:
— Цікаво, чого б то він летів звідси?
Сюзан звернулася до пілота:
— Тримайтеся на такій висоті, щоб видно було місцевість.
Гелікоптер піднявся вище.
День стояв ясний, і на сході вони помітили колону, над якою здіймався стовп пилу. Суданське військо. Сюзан лайнулася:
— Холера.
Тамара запитала:
— Скільки їм ще лишилося, кілометри два?
— Менше.
— А як далеко сили чадців?
— За п’ять кілометрів. Пустельною дорогою вони їдуть щонайбільше п’ятнадцять кілометрів на годину, тож сюди прибудуть аж за двадцять хвилин.
— Отже, саме стільки часу ми маємо, щоб урятувати своїх і відвести біженців далі від зіткнення.
— Так.
— Я сподівалася, вдасться зробити все, допоки прийдуть суданці.