Амадіс схвально кивнув і став виказувати ознаки нетерпіння. Анна сперся об стіну готелю, що все ще тремтів під різкими ударами залізних молотів. Він дивився поверх Амадісової голови й не поспішав з поясненнями.
— У певному сенсі, — мовив він, — у вас жахливо монотонне й нудне існування.
— Чому це?
Амадіс знову всміхнувся.
— Я б радше сказав, що бути педерастом — це ознака оригінальності.
— Нічого такого, — заперечив Анна. — Це по-дурному. Це вас неймовірно обмежує. Стаєте нічим більшим за це. Нормальний чоловік чи нормальна жінка можуть набагато більше, можуть приміряти набагато більше особистостей. Думаю, саме в цьому ви більш обмежені...
— По-вашому, педераст — людина ментально обмежена?
— Так, — підтвердив Анна. — Педераст чи лесбійка, чи будь-хто такого сорту страшенно вузьколобі. Не думаю, що це їхня провина. Але вони здебільшого цим пишаються. Натомість це лише незначний недолік.
— Це, безумовно, соціальний недолік, — сказав Амадіс. — Нас вічно утискають люди, що ведуть нормальний спосіб життя: я маю на увазі тих, хто спить з жінками чи має дітей.
— Дурниці городите, — відгукнувся Анна. — Мені не йшлося про зневагу людей до педерастів чи їхні насмішки над вами. Нормальні люди не почувають зверхності до вас. Це не вони вас утискають, насправді пригнічують вас соціальні рамки життя й особи, чиє існування зводиться до цих рамок. Але це не рахується. Мені вас шкода не тому, що ви об’єднуєтеся між собою навколо своїх примх, неприродності, умовностей і тому подібного. Насправді мені вас шкода саме через вашу обмеженість. Через якусь незначну аномалію функцій залоз чи мозку вам навішують етикетку. Це сумно вже саме по собі. Але далі ще гірше, бо ви примушуєте себе відповідати тому, що на цій етикетці. Аби вона говорила правду. Люди насміхаються над вами, як діти над немічними — не думаючи. Якби вони думали, їм би було вас шкода, хоча ваша вада незначна порівняно, скажімо, зі сліпотою. Урешті-решт, сліпі — це єдині немічні, з яких можна насміхатися, оскільки вони цього не бачать, але саме тому ніхто з них не кепкує.
— Чому в такому разі ви насміхаєтеся наді мною, обзиваючи педерастом?
— Тому що я розійшовся, тому що ви мій начальник і ваші уявлення про роботу мені нестерпні, тож я вдаюся до всіх засобів, навіть до несправедливих.
— Але ви завжди справно працювали, — дивувався Амадіс, — а потім раптом — бац! — і городите нісенітниці без упину.
— Ось це я й називаю бути нормальним, — пояснив Анна. — Могти реагувати, навіть якщо це трапляється після періоду отупіння чи втоми.
— Ви вважаєте себе нормальним, — наполягав Амадіс, — натомість спите до повного отупіння з моєю секретаркою.
— Я вже майже дійшов краю, — зізнався Анна. — Думаю, у нас з нею скоро все закінчиться. Мені хочеться сходити подивитися на негритянку...
Амадіс гидливо здригнувся.
— У вільний від роботи час робіть що хочете, — сказав він. — Але, по-перше, мені про це доповідати не треба. А по-друге, хутко повертайтеся до роботи.
— Ні, — повільно виголосив Анна.
Амадіс насупився й нервово провів рукою по втомленому волоссю.
— Це дивовижно, — провадив Анна, — якщо задуматися, скільки народу працює задарма. Сидить по вісім годин у конторах. І якось витримує там лишатися по вісім годин на день.
— Але ви теж таким донедавна були, — зауважив Амадіс.
— Як ви мені докучаєте цими вказівками на те, що було. Ніби не можна взяти й усвідомити що до чого, навіть якщо до цього був у дупі?
— Не використовуйте таких слів при мені, — попросив Амадіс. — Навіть якщо ви не маєте на увазі особисто мене — утім маю сумнів, що це так, — мені неприємно це чути.
— Я маю вас на увазі лише тією мірою, що ви директор, — сказав Анна. — Тим гірше, якщо мої засоби влучили в іншу ціль. Тепер ви самі бачите, які ви обмежені і як міцно ви приклеїли до себе етикетку. Ви так само обмежені, як добродій, що вступив до політичної партії.
— Негідник ви, — відказав Амадіс. — Крім того, ви мені фізично неприємні. А ще ви нероба.
— Та від нероб у конторах яблуку ніде впасти, — зазначив Анна. — Вони нудяться з самого ранку. Вони нудяться ввечері. А опівдні вони йдуть жерти якусь нелюдську гидоту з силумінових казанків. Після обіду вони її перетравлюють, пробиваючи дірки в папері, пишучи особисті листи, телефонуючи друзям. Час від часу з’являється хтось справді корисний. Той, хто може щось виробляти. Він пише листа, що надходить до відповідної контори. І лист цей діловий. Конторі треба лише відповісти «так» чи «ні», і справу залагоджено. Але так не буває.
— У вас багата уява, — сказав Амадіс. — І поетична, героїчна і все таке душа. Повторюю востаннє: ідіть працювати.
— У принципі на кожну дивну людину припадає один канцелярський щур, така собі людина-паразит. Єдине виправдання існуванню цього паразита — лист, що владнає проблему живої людини. Тож аби продовжити своє існування, паразит тягне з розглядом питання. А жива людина-то цього не знає.
— Досить, — не витримав Амадіс. — Чесне слово, це якісь нісенітниці. Ґарантую, що є люди, які відразу відповідають на листи. Так теж можна працювати. Й бути корисним.