Карло зупинився. У нього боліла спина. Він повільно розігнувся і склав долоні на руків’ї своєї лопати, потім зап’ястям витер лоба. Просякнуте потом волосся лисніло, а пил обліпив його вологе тіло. Штани спустилися до стегон, мляво звисаючи великими мішками біля колін. Карло дивився на землю, повільно повертаючи голову то праворуч, то ліворуч. Марен продовжував розчищати завали, і уламки скла брязкали об залізо його лопати. Різким рухом поясниці він відкидав їх на купу сміття позад себе.
— Повертайтеся до роботи, — наказав Карло Амадіс.
— Я втомився, — відказав Карло.
— Вам платять не за те, щоб ви клеїли дурня.
— Я не клею дурня, пане. Я переводжу подих.
— Якщо у вас не вистачає духу, щоб виконати роботу, не треба було за неї братися.
— Я на неї не напрошувався, пане. Я був вимушений її виконувати.
— Ніхто вас не змушував, — заперечив Амадіс. — Ви самі підписали контракт.
— Я втомився, — повторив Карло.
— Я вам наказую повертатися до роботи.
Марен теж припинив працювати.
— Ми не можемо працювати безперервно, наче худоба, — зазначив він.
— Можете, — заперечив Амадіс. — А для того, щоб цього незаперечного правила дотримувалися, існують начальники бриґади.
— Що ще за правило? — запитав Марен.
— Незаперечне.
— Ви з нас по три шкури спускаєте, — сказав Марен.
— Прошу лишатися ввічливим, — зробив зауваження Амадіс.
— Цього разу навіть цей мерзотник Арлан дав нам спокій. Дайте і ви, — закликав Марен.
— Я збираюся нагадати Арланові про дисципліну, — сказав Амадіс.
— Свою роботу ми виконуємо, — зазначив Марен. — А як ми її виконуємо, то наша справа.
— Повторюю востаннє, — пригрозив Амадіс. — Я вам наказую повернутися до роботи.
Карло відпустив руків’я лопати, яку він притримував передпліччями, і поплював на свої сухі руки. Марен кинув лопату.
— Зараз ми вам начистимо пику, — сказав він.
— Не робіть цього, Марене... — пробелькотів Карло.
— Якщо ви до мене торкнетеся, — попередив Амадіс, — я дам здачі.
Марен зробив два кроки в його напрямку, поглянув на нього й присунувся впритул.
— Зараз я начищу вам пику, — сказав він. — Дарма ви до нас причепилися. Бачте, парфумами від вас відгонить. Відразу знати, що педик і зануда.
— Облиште його, Марене, — закликав Карло. — Це ж начальник.
— В пустелі не буває начальників.
— Тут уже не пустеля, — іронічно зауважив Амадіс. — Ви коли-небудь бачили в пустелі залізницю?
Марен замислився.
— Ходімо працювати, Марене, — запропонував Карло.
— Він збиває мене з пантелику своїми фразочками, — сказав Марен. — Станеш його слухати — відразу задурить голову. Сам знаю, що не слід бити йому пику, але думаю, що все одно це зроблю. Інакше він задурить мені голову.
— Урешті-решт, — наважився Карло, — якщо ти наважишся, я можу тобі допомогти.
Амадіс напружився.
— Я вам забороняю мене чіпати, — довів до відома він.
— Якщо ми дамо вам балакати, — сказав Карло, — ви нас точно пошиєте в дурні. Зрозуміло?
— Ви недоумки й скотиняки, — сказав Дюдю. — Беріться за лопати, інакше вам не заплатять.
— Нам це до одного місця, — відгукнувся Марен. — У вас там нагорі купа бабла, а нам ще жодного разу не заплатили. Ми самі візьмемо, що наше.
— Ви ще й крадії, — обурився Амадіс.
Кулак Карло накреслив коротку, жорстку й стрімку траєкторію, і щока в Амадіса хруснула. З його грудей вирвався стогін.
— Заберіть свої слова назад, — скомандував Марен. — Заберіть, інакше ви труп.
— Крадії, — повторив Амадіс. — Не робітники ви, а крадії!
Марен приготувався до нового удару.
— Облиш, — сказав Карло. — Не вдвох же на одного. Давай тепер я.
— Ти надто збуджений, — відказав Марен. — Ти його порішиш.
— Саме так, — підтвердив Карло.
— Я теж злий, — сказав Марен, — але якщо ми його вб’ємо, то він буде у виграші.
— Якби він злякався, було б набагато простіше, — сказав Карло.
— Крадії, — усе повторював Амадіс.
У Карло опустилися руки.
— Ви брудний педик, — сказав він. — Кажіть, що хочете. Що нам зробиться від патякання якогось там педика? У вас уже душа в п’яти втекла.
— Нічого подібного, — заперечив Амадіс.
— Чекайте, я скажу своїй дружині вами зайнятися, — пригрозив Марен.
— Досить, — сказав Амадіс. — Нумо повертайтеся до роботи.
— Який ви мерзотник! — вигукнув Карло.
— Крадії й недоумки, — сказав Амадіс.
Маренова нога копнула його в пах. В Амадіса вирвався приглушений крик, і, зігнувшись навпіл, він упав на землю. Мармиза в нього була геть біла, і дихав він, наче пес після пробіжки.
— Це ти дарма, — сказав Карло. — Я вже геть заспокоївся.
— Ох, та нічого страшного, — завірив Марен. — Я несильно вдарив. Він зможе ходити хвилин за п’ять. Сам напросився.
— Так і є, — погодився Карло. — Маєш рацію.
Вони підібрали свої інструменти.
— Нас звільнять, — сказав Карло.
— Ну і нехай, — відгукнувся його товариш. — Хоч відпочинемо. Малі кажуть, що тут в пустелі повно равликів.
— Є таке, — погодився Карло. — Класну страву з них приготуємо.
— Коли залізницю буде завершено.
— Коли буде завершено.
Вони почули віддалений гуркіт.
— Тихо. Що це там? — насторожився Марен.
— Ох, це, певно, вантажівки повернулися.
— Тепер доведеться класти баласт, — засумував Марен.
— По всьому шляху... — додав Карло.