— Якби кожна жива людина, — провадив далі Анна, — підвелася б і пішла по конторах шукати свого особистого паразита й укоротила б йому віку...
— Ви мене страшенно засмучуєте, — сказав Амадіс. — Я мав би вас вигнати й замінити кимось іншим, але, правду кажучи, думаю, що це все через сонце та вашу манію спати з жінкою.
— Тоді б, — не вгавав Анна, — усі контори перетворилися б на труни і кожен крихітний кубик зеленої чи жовтої фарби, кожен шматочок смугастого лінолеуму містив би скелет паразита, а силумі-нові казанки більше б не знадобилися. До побачення. Піду відвідаю відлюдника.
Амадіс Дюдю втратив мову. Він спостерігав, як Анна віддаляється семимильними енергійними кроками, легко вибирається на дюну, граючи добре злагодженими м’язами. Він накреслив примхливу лінію перемежованих слідів, що закінчувалася на м’якій піщаній вершині, а тіло далі продовжувало саме. Ще мить, і він зовсім зник.
Директор Дюдю повернувся й зайшов до готелю. Шум молотів затих. Карло й Марен заходилися розчищати накопичені довкола купи уламків. З першого поверху лунали тріскотіння друкарської машинки й тонкий тембр дзвіночка, що віщував кінець рядка. Їх заглушував металічний скрегіт лопат. На будівельному смітті вже встигли вирости блакитно-зелені гриби.