— Я вас запакую в ящик, — сказав він. — Ви ж туди кладете фаянсові горщики, які вам нічого не зробили...
— Замовкніть, поверхова ви людино! — сказав Атанагор.
Він зовсім не гнівався.
— Отож ходімо дивитися на ваші розкопки? — запропонував Анна.
— Ходімо, — підтримав Малжан.
— Ходімо, — погодився археолог.
Анжель ішов їм назустріч. Він простував непевними кроками, усе ще розпашілий від Бронзиного тіла. Вона пішла в інший бік, аби приєднатися до Бріса й Бертіля й допомогти їм працювати. Вона знала, що краще не лишатися біля цього збентеженого хлопця, що щойно так делікатно, ніжно, вважаючи, аби не зробити їй боляче, оволодів нею в піщаній улоговині. Вона засміялася й побігла. Її довгі гнучкі ноги злітали над світлим піском, а її тінь танцювала поруч, додаючи їй четвертий вимір.
Наздогнавши решту, Анжель уважно на них поглянув. Він не став вибачатися за те, що їх залишив. Анна теж був там, сильний і веселий, як до Рошель. Отже, з Рошель було покінчено.
До табору Атанагора лишалося зовсім недалеко. Подорожні перемовлялися, а події вже були готові трапитися.
Адже Анжель знав, ким була Бронза, і раптом втратив усе, що Анна мав від Рошель.
— Я спускатимуся першим, — сказав Атанагор. — Будьте обережні. Там унизу купа каміння, яке потрібно запакувати.
Він втиснув своє тіло в жерло колодязя, і його ноги одразу знайшли надійну опору на срібній драбині.
— Прошу! — пропустив Анна Малжана.
— Який безглуздий вид спорту, — сказав Малжан. — Гей, ви там унизу, не дивіться вгору. Так не годиться!
Він підібрав сутану однією рукою й поставив ногу на першу сходинку.
— Ніби нічого, — сказав він. — Я таки спускаюся.
Анна лишився поруч з Анжелем.
— Як думаєш, як глибоко там спускатися? — запитав він.
— Не знаю, — відповів Анжель придушеним голосом. — Глибоко.
Анна нагнувся над проваллям.
— Там нічого не видно. Малжан уже, певно, спустився. Наша черга.
— Ще ні... — з відчаєм сказав Анжель.
— Та так, пора, — відказав Анна.
Він став на коліна над отвором колодязя і вглядався у щільний морок.
— Ні, — повторив Анжель. — Ще ні.
Він говорив тихо зляканим голосом.
— Треба лізти, — сказав Анна. — Ну ж бо! Ти що, перелякався?
— Я не боюся. — пробелькотів Анжель.
Його рука торкнулася до спини друга. Раптом він штовхнув його в порожнечу. Анжелеве чоло було вологе від поту. Кілька хвиль по тому почувся хрускіт і зляканий голос Малжана, що кричав з глибини колодязя.
Коліна в Анжеля тремтіли, а пальці завмерли в нерішучості до того, як він намацав першу перекладину. Ноги привели його вниз, а тіло здавалося холодним, ніби ртуть. Жерло колодязя прорізалося над його головою чорнуватою синню на чорнильному тлі. Під ним слабко вимальовувалося освітлене підземелля, і Анжель прискорив спуск. Він чув, як Малжан монотонним голосом декламує якісь слова. Анжель не дивився вниз.
— Це моя провина, — сказав археолог Малжанові.
— Ні, я теж винен, — сказав абат.
— Треба було дати йому сказати Анжелеві, що Рошель вільна.
— У такому разі, — мовив Малжан, — тут би тепер лежав Анжель.
— Чому потрібно було обирати?
— Тому що потрібно обирати, — констатував Малжан. — Це прикро, але так є.
Аннине тіло зі зламаною шиєю лежало на камінні. На обличчі не було жодного виразу, чоло перетинала велика подряпина, на-півзахована скуйовдженим волоссям. Одна нога була підігнута під рештою тіла.
— Треба забрати його звідси й покласти як належить, — запропонував Малжан.
— Вони побачили, як згори прибули Анжелеві ноги. А потім і його тіло потроху наблизилося до них.
— Я його вбив, — сказав він. — Він мертвий.
— Думаю, він необережно перехилився над отвором, — сказав археолог. — Не стійте там.
— Це я... — сказав Анжель.
— Не чіпайте його, — велів Малжан. — Не варто. Це був нещасний випадок.
— Ні, — сказав Анжель.
— Так, — провадив археолог. — Принаймні це ви можете від нього прийняти.
Анжель плакав, і його обличчя палало.
— Почекайте на нас там, — велів Атанагор. — Ідіть вперед коридором.
Він підійшов до Анни. І ніжним жестом пригладив його біляве волосся, поглянувши на жалюгідне побите тіло.
— Він був молодий, — сказав археолог.
— Так, — промимрив Малжан. — Усі вони молоді.
— І всі помирають... — додав Атанагор.
— Не всі. дехто лишається. Ви і я, наприклад.
— Нас зроблено з каменю, — сказав археолог. — Це не рахується.
— Допоможіть мені, — попросив Малжан.
У них ледь вийшло підняти розм’якле тіло, що осідало й волочилося по землі. Ноги в Малжана ковзалися на вологій землі. Врешті-решт Аннине тіло підняли з купи каміння й поклали біля стіни ґалереї.
— Варто було мені відвернутися, — картав себе Атанагор. — Це моя провина.
— Повторюю вам, що ні, — заперечив Малжан. — Тут нічого не можна було вдіяти.
— Це негідно, — сказав Атанагор, — що нам теж довелося докласти до цього руку.
— Нам судилося бути розчарованими в будь-якому разі, — сказав Малжан. — Так склалося, що ми розчаровані, перебуваючи в плоті. Це важко витримати, але минеться і буде легше.
— Для вас минеться, — сказав Атанагор. — Він був гарним.
— Вони всі красиві, — сказав Малжан. — Усі, хто лишився.
— Ви надто черстві, — сказав археолог.