— Я не міг зустрітися з вами вчора, — сказав Анжель. — Думав, що Малжан вам розповів.
— Він упав у колодязь, — сказала Рошель. — Ви не змогли його втримати, тому що він дуже важкий. Я знаю, який він важкий. Як таке могло трапитися з Анною?
— Це моя провина, — сказав Анжель.
— Та ні. Ви недостатньо сильний, аби його втримати.
— Я вас неймовірно любив, — сказав Анжель.
— Я знаю, — відгукнулася Рошель. — Ви досі мене дуже любите.
— Саме тому він упав, — сказав Анжель. — Мені здається. Аби я міг вас любити.
— Надто пізно, — мовила Рошель з нотками кокетування.
— Раніше так само було запізно.
— Тоді чому він упав?
— Він не міг упасти, — відповів Анжель. — Тільки не Анна.
— Ох, це був нещасний випадок, — сказала Рошель.
— Ви не спали?
— Я думала, що не варто спати, — сказала вона, — адже до смерті слід виявляти повагу.
— Але потім ви все ж заснули. — продовжив Анжель.
— Так, абат Малжан дав мені мікстуру, і я її прийняла.
— Вона простягла йому повний флакон. Я прийняла п’ять крапель. І спала дуже добре.
— Вам пощастило, — сказав Анжель.
— Коли люди помирають, сльозами цьому не зарадиш, — провадила Рошель. — Знаєте, мені дуже важко.
— Мені теж, — сказав Анжель. — Не знаю, як нам після такого жити.
— Ви вважаєте, що це недобре?
— Не знаю, — сказав Анжель. — Він поглянув на флакон. — Якби ви прийняли половину цієї пляшечки, — сказав він, — ви б уже не прокинулися.
— Я бачила чудові сни, — розповідала Рошель. — Там було два чоловіки, що були закохані в мене й змагалися за моє серце. Це було прекрасно. Дуже романтично.
— Зрозуміло, — сказав Анжель.
— Може, ще не надто пізно, — сказала Рошель.
— Ви бачили Анну вві сні?
— Ні!.. — збентежилася Рошель. — Не говоріть зі мною про нього, мені це неприємно. Не хочу про це думати.
— Він був красенем, — сказав Анжель.
Рошель занепокоєно подивилася на нього.
— Чому ви мені таке говорите? Мені було спокійно, а ви мене лякаєте й бентежите. Ви мені не подобаєтеся, коли ви такий. Ви завжди сумний. Не варто думати про те, що трапилося.
— Ви можете примусити себе не думати?
— Будь-хто може себе примусити, — сказала Рошель. — Я жива. І ви теж.
— Мені соромно жити... — сказав Анжель.
— Скажіть, — запитала Рошель, — ви мене справді аж так любите?
— Справді, — відповів Анжель, — аж так.
— До мене скоро прийде розрада, — сказала Рошель. — Я не здатна довго думати про щось сумне. Звісно, я часто згадуватиму про Анну.
— Частіше, ніж про мене, — додав Анжель.
— Ох! Який ви нецікавий, — сказала Рошель. — Ми з вами залишаємося живими врешті-решт!
Вона потягнулася.
— Амадіс хоче, аби ви прийшли по пошту, — сказав Анжель, гірко усміхнувшись.
— Мені не хочеться, — відказала вона. — У мене все притуплено через ці краплі. Думаю, краще піду спати.
Анжель підвівся.
— Можете залишитися, — сказала вона. — Мені це не заважатиме. Самі подумайте! Після всього, що трапилося, церемонії ні до чого...
Вона стала розщібати сукню.
— Я боявся, аби ви не перевищили дозу, — сказав Анжель.
Він все ще тримав у руках пляшечку.
— Таке скажете! Абат Малжан мене попередив не приймати більше ніж п’ять крапель.
— Знаєте, що буде, якщо перевищити дозу? — запитав Анжель.
— Спатимете дуже довго, — відповіла Рошель. — Це небезпечно. Можна навіть померти. Так чинити не варто.
Анжель подивився на неї. Вона зняла сукню. Її сформоване пишне тіло пружно здіймалося, але в тендітних місцях було позначене зморщечками й заломами, непомітними з першого погляду. Її ледь опалі груди натягали легку тканину бюстгальтера, а на її м’ясистих стегнах проступали звивисті блакитнаві судинки. Зустрівшись очима з хлопцем, вона усміхнено потупилася й швиденько пірнула під ковдру.
— Сідайте поруч, — запропонувала вона.
— Якщо кожен з нас вип’є половину пляшечки. — пробелькотів Анжель. — Він сів біля неї і продовжив:
— Для нас це теж був би вихід.
— Вихід з чого? — не зрозуміла Рошель. — Життя чудове.
— Ви кохали Анну.
— Ну так, — відповіла Рошель. — Не починайте. Хіба ви не бачите, що робите мені боляче, говорячи про це?
— Я вже не витримую цю пустелю, де всі гинуть.
Вона поклала голову на подушку.
— Не всі.
— Усі. Жуйрук, Піппо, інтерн, Анна, інспектор. і ми з вами.
— Ми з вами — ні, — заперечила Рошель. — Ми живі.
— Як у романах, померти поруч... — провадив Анжель, — один біля одного.
— У ніжних обіймах, — доповнила Рошель. — Мила картинка, чи не так? Я теж це читала.
— Ось так, один за одним, — сказав Анжель.
— Це в романах, — зауважила Рошель. — У житті так не буває.
— А було б добре. — промовив Анжель.
Вона замислилася, схрестивши руки під головою.
— Це було б, як у кіно, — сказала вона. — Вважаєте, що можливо померти ось так?
— Можливо, що й ні, — відповів Анжель. — На жаль.
— Це було б, як у фільмі, що я дивилася, — сказала Рошель. — Вони помирали від кохання один біля одного. А ви могли б померти від кохання до мене?
— Думаю, раніше міг би, — відповів Анжель.
— Справді могли б? Це ж треба.
— Не думаю, що з цим щось вийде, — сказав Анжель, відкорковуючи флакон.
— Ні? Ми лише заснемо?
— Вірогідно.
— А якщо спробувати? — запропонувала Рошель. — Було б так добре зараз заснути. Мені б хотілося знову побачити той сон.