— Священик не може бути м’якосердим, — сказав Малжан.
— Я б хотів його причесати, — сказав археолог. — Маєте гребінця?
— Ні, не маю, — відповів Малжан. — Воно того не варте. Ходімо.
— Я не можу його так залишити.
— Не розкисайте. Він лишається поруч з вами, бо він мертвий, а ви старий. Але він таки мертвий.
— А я старий, але таки живий, — сказав археолог. — І Анжель лишився сам-один.
— Тепер у нього більше не буде товариства, — погодився Малжан.
— Ми лишаємося поруч з ним.
— Ні, — заперечив Мажлан. — Він поїде звідси. І поїде сам. Усе так просто не владнається. Ми ще не дійшли до розв’язки.
— Що ще може трапитися?.. — зітхнув Атанагор втомленим надтріснутим голосом.
— Ще щось трапиться, — сказав Малжан. — Робота в пустелі не минає без наслідків. Тут усе так заплуталося. Це відчувається в усьому.
— Ви звикли до трупів, — мовив Атанагор. — Але не я. Я маю справу лише з муміями.
— Вас не посвячено в таїнство, — сказав Малжан. — Ви можете лише страждати й нічого з того не матимете.
— А ви щось з цього матимете?
— Я? — перепитав Малжан. — Я від цього не страждаю. Ходімо.
Вони знайшли Анжеля в ґалереї. Очі в нього були сухі.
— Нічого не можна вдіяти? — запитав він Малжана.
— Нічого, — підтвердив Малжан. — Лише попередити інших на зворотному шляху.
— Гаразд, — сказав Анжель. — Я їм скажу. Будемо дивитися на розкопки?
— Звісно ж, — підтвердив Малжан. — Ми ж тут саме для цього.
Атанагор не промовив ні слова, а його зморщене підборіддя тремтіло. Він пройшов між двома співрозмовниками й став на чолі колони. Вони йшли звивистим коридором, що вів углиб забою. Ан-жель уважно розглядав стелю й опори ґалереї і, здавалося, намагався визначити координати підземелля. Вони прибули до головної ґалереї, в іншому кінці якої через рівні проміжки проглядалися світлові точки освітлювальних приладів. Анжель зупинився біля входу.
— Вона там? — запитав він.
Атанагор глянув на нього, не розуміючи.
— Ваша подруга, вона там? — перепитав Анжель.
— Так, — відповів археолог, — працює з Брісом і Бертілем.
— Я не хочу з нею бачитися, — сказав Анжель. — Не можу з нею бачитися. Я вбив Анну.
— Припиніть, — урвав його Малжан. — Якщо ви ще раз повторите цю дурницю, я вами займуся.
— Я вбив його, — наполягав Анжель.
— Ні, — заперечив Малжан. — Ви його штовхнули, а помер він, приземлившись на каміння. Це випадковість.
— Ви єзуїт... — сказав Анжель.
— Здається, я вже казав, що мене виховували евдисти,[51] — спокійно зауважив Малжан. — Якби ви вважали на те, що я кажу, вам уже б не було погано. Щойно здавалося, що ви реаґуєте правильно, і раптом починаєте знову. Попереджаю, що не дам вам нюняти. Еники-беники...
— ...їли вареники, — автоматично продовжили Анжель і археолог.
— Думаю, продовження вам відоме, — сказав Малжан, — тому не наполягатиму. Так само не хочу вас змушувати бачитися з тими трьома в кінці коридору. Я ж не кат.
Атанагор демонстративно кашлянув.
— Саме так, — сказав Малжан, обертаючись до нього. — Я не кат.
— Звісно, ні, — не став заперечувати Атанагор. — Інакше б ваша сутана була червона, а не чорна.
— Вночі не було б жодної різниці, — зауважив Малжан.
— Так само для сліпого, — додав археолог. — Ви ніяк не припините виголошувати трюїзми.
— Який ви надокучливий, — сказав Малжан. — Я ж намагаюся вам обом підняти бойовий дух.
— У вас це добре виходить. У мене вже майже виникло бажання вас вилаяти, — підсумував Атанагор.
— Коли воно у вас остаточно сформується, — відказав Малжан, — отоді я справді доб’юся свого.
Анжель мовчав і дивився в кінець ґалереї, потім розвернувся й втупився в інший її бік.
— Якого напрямку ви дотримуєтеся в розкопках? — запитав він археолога, роблячи зусилля, щоб говорити природно.
— Складно сказати, — відповів археолог. — Десь на дві міри на схід від меридіана...
— А. — сказав Анжель, не рухаючись.
— Пора вирішувати, — спонукав Малжан, — ми йдемо чи ні?
— Мені треба поглянути на розрахунки, — відказав Анжель.
— У чому річ? — запитав археолог.
— Ні в чому, — відповів Анжель. — Маю одне припущення. Не хочу туди йти.
— Гаразд, — сказав Малжан. — У такому разі повертаємося.
Всі зробили півоберта.
— Ви йдете зі мною в готель? — запитав абата Анжель.
— Так, буду вас супроводжувати, — відповів Малжан.
Цього разу археолог ішов останній, і його тінь здавалася крихітною поруч з тінями його супутників.
— Я поспішаю, — сказав Анжель. — Хочу побачитися з Рошель. Хочу їй повідомити.
— Я можу це зробити сам, — запропонував абат.
— Поспішаймо, — сказав Анжель. — Я мушу її побачити. Хочу побачити, яка вона тепер.
— Ходімо швидше, — підтримав його Малжан.
Археолог зупинився.
— Я залишу вас тут, — сказав він.
Анжель зробив кілька кроків назад і став перед Атанагором.
— Хочу вас перепросити, — сказав він. — І подякувати вам.
— За що? — сумно перепитав Атанагор.
— За все. — відповів Анжель.
— Це все моя провина.
— Дякую. — сказав Анжель. — До зустрічі.
— Можливо, — відказав археолог.
— Ходімо, рухайте булками; до побачення, Ато! — закричав Малжан.
— До побачення, абате! — відгукнувся Атанагор.