Осінь в Пекіні полностью

Зачекавши, поки вони відійдуть подалі й повернуть за ріг ґалереї, він рушив за ними. Анна лежав на самоті біля холодної скелі. Анжель і Малжан проминули коридор і піднялися срібними сходами, коли туди прийшов Атанагор. Він став на коліна поруч з Анною, подивився на нього — голова археолога впала на груди. Він думав про давнє й ніжне, аромат якого вже майже випарувався. Анна або Анжель — чому потрібно було обирати?

Амадіс зайшов до Анжелевої кімнати. Хлопець сидів на ліжку, поруч з ним вибуховою хвилею лежала одна з сорочок професора Жуйру-ка. Амадіс закліпав очима, намагаючись звикнути, але змушений був відвести погляд. Анжель мовчав, він заледве повернув голову на звук дверей і не поворухнувся навіть тоді, коли Амадіс сів на стілець.

— Ви знаєте, де моя секретарка? — запитав Дюдю.

— Ні, — відповів Анжель. — Я не бачив її відучора.

— Вона погано сприйняла новини, — сказав Амадіс. — У мене досі пошта не відправлена. Могли б почекати до сьогодні перед тим, як повідомляти їй, що Анна мертвий.

— Це Малжан їй розповів. Я тут ні до чого.

— Вам слід піти до неї й утішити, сказавши, що вона знайде порятунок у роботі.

— Як ви можете таке казати? — обурився Анжель. — Ви ж чудово знаєте, що це брехня.

— Це ж очевидно, — відказав Амадіс. — Робота — це дійовий засіб, що дає людині змогу відволіктися й тимчасово абстрагуватися від турбот і тягарів буденного життя.

— Немає більше нічого буденного... Ви мені забиваєте баки, — зауважив Анжель. — Ви навіть не можете це вимовити без сміху.

— Я давним-давно розучився сміятися, — сказав Амадіс. — Мені б хотілося, аби Рошель прийшла й забрала листи і щоб 975й приїхав.

— Відправте таксі, — порадив Анжель.

— Уже зроблено, — відказав Амадіс. — Знали б ви, як я чекаю на його повернення.

— Схоже на те, що ви ідіот, — констатував Анжель.

— А зараз ви мені, безумовно, скажете, що я брудний педик?

— Та скільки можна! — вигукнув Анжель.

— Тобто ви не хочете сказати Рошель, що в мене є для неї робота?

— Я не хочу її тепер бачити, — сказав Анжель. — Зрозумійте нарешті! Анна помер лише вчора по обіді.

— Я це чудово знаю, — провадив Амадіс. — Помер, не дочекавшись зарплати. Я б хотів, щоб ви пішли й сказали Рошель, що моя пошта більше не може чекати.

— Я не можу її турбувати.

— Можете, — заперечив Амадіс. — Вона у своїй кімнаті.

— У такому разі чому ви запитували, де вона?

— Щоб ви занепокоїлися, — відповів Амадіс.

— Я чудово знаю, що вона у своїй кімнаті.

— Отже, моя хитрість не спрацювала, — констатував Амадіс. — От і все.

— Гаразд, я схожу за нею, — здався Анжель. — Вона все одно не прийде.

— Прийде.

— Вона любила Анну.

— Вона б і з вами переспала. Вона сама мені про це сказала. Вчора.

— Ви негідник, — сказав Анжель.

Амадіс не став відповідати. Здавалося, йому цілком байдуже.

— Вона б переспала зі мною, якби Анна досі був живий, — сказав Анжель.

— Та ні. Навіть тепер.

— Ви негідник, — повторив Анжель. — І брудний педераст.

— Ну от ви й вимовили це загальне слово. Отже, ви підете до неї. Загальне підштовхує до часткового.

— Так, піду.

Він підвівся, і пружини ліжка тихо зітхнули.

— Її ліжко не скрипить, — сказав Амадіс.

— Годі... — промимрив Анжель.

— Я вам це заборгував.

— Годі. Вас неможливо витримати. Забирайтеся звідси.

— Он воно як, — сказав Амадіс. — Сьогодні ви знаєте, чого хочете?

— Анна помер.

— То від чого це вас звільняє?

— Від мене. Я прокидаюся.

— Та ні, — заперечив Амадіс. — Ви чудово знаєте, що зараз ви підете й покінчите з життям самогубством.

— Я думав про це, — сказав Анжель.

— Спершу підіть приведіть Рошель.

— Йду по неї.

— Можете не поспішати, — сказав Амадіс. — Якщо захочете її втішити. чи ще щось. Але не надто її втомлюйте. У мене тут купа пошти накопичилася.

Анжель, не дивлячись, пройшов повз Амадіса. Директор лишився сидіти на стільці, чекаючи, поки зачиняться двері.

Тепер один кінець коридору готелю вів прямісінько в порожнечу. Перед тим, як іти до Рошель, Анжель підійшов до краю. Між двома розчленованими половинками готелю блищав залізничний шлях; коридор продовжувався з другого боку, ведучи до решти кімнат. Поміж рейками та шпалами сіре чисте каміння баласту спалахувало на світлі своїм слюдяним вістрям. Дорога губилася на горизонті з обох боків від фасадів, а невидиме Анжелеві нагромадження шпал і рейок майже зникло зі свого місця.

Двоє водіїв вантажівок завершували збирати вагони й локомотив, що вже стояли на рейках. Шепіт шківа маленького мотора підйомника додавав варіацію на тему, задану ритмом котушки мазутного двигуна, що приводив його в рух.

Анжель повернувся. Минувши двоє дверей, він зупинився перед третіми й постукав. Голос Рошель запропонував йому ввійти. Її кімнату було вмебльовано, як і решту, — просто й скупо. Рошель лежала на ліжку, одягнена була в ту саму сукню, що й вчора, а постіль не було розстелено.

— Це я... — сказав Анжель.

— Рошель сіла й подивилася на нього. Її очі поблякли на загостреному обличчі.

— Як це трапилося? — запитала вона.