За кілька хвилин до другої Келлер підіймалася вузькими східцями «Гольфстріма». Намагалася приховати власне збентеження, викликане хвилюванням через перший у своєму житті політ приватним реактивним літаком. Повсякденна робота у ФБР нічим не нагадувала оте, що показують по телевізору, як у фільмах «Criminal Minds» або «CSI», де агенти знай собі гасають туди-сюди на літаках, полюючи на кілерів. У відділі з розслідувань фінансових злочинів вона зазвичай пріла над паперами, аналізувала дані, писала звіти, час від часу зустрічалася з представниками фінансових установ, щоб отримати з їхніх загребущих рук виписки з банківських рахунків. Вона оглянула малесенький салон. Якщо чесно, той не справдив її очікувань. Звісно, краще летіти приватним, аніж звичайним, рейсом. Ніякого тобі тривалого очікування у черзі, ніяких середніх місць. У неї було окреме місце з робочим столиком. Але ніякого тобі люксу. Літак чимось нагадував старенький міжміській автобус для тривалих подорожей: пошарпаний декор, затерте пластикове покриття. Стюардесою виявилася пишнотіла жіночка у дешевій формі з поліестеру.
Стен усівся на своє місце, на зручній відстані від кабіни. Він був у строгому костюмі, коротке волосся ретельно зачесане, сучасні окуляри без оправи. Якщо не знати про його службу у ФБР, його запросто можна було прийняти за директора якоїсь компанії або німецького банкіра.
Стена й Келлер важко було назвати друзями. Як на Келлер, ішлося про щось значно краще. Для неї він був керівником, який цінував за результати роботи, а не за особисті якості. Не мав упередженого ставлення, не мав улюбленців і не покривав промахів. Говорив прямо і не тримав каменя за пазухою. Якщо помічав помилки, так і казав. Але на нього завжди можна було покластися у скруті. Його єдиним недоліком, якщо це можна так назвати, був страх перед Фішером та головним управлінням. Навіть не страх. Правильніше було б назвати це самозахистом. За той час, що Келлер пропрацювала у ФБР, вона не мала сумніву: бюрократи з Вашингтона не вагаючись кинуть тебе під колеса автобуса, якщо це у їхніх інтересах. Не лише кинуть, а ще й переїдуть, а потім здадуть назад і переїдуть ще раз, аби упевнитися, що справу виконано як слід. А тому від їхніх дзвінків треба було підскакувати і мчати щодуху, щоб продемонструвати отим вискочкам належну, з їхнього погляду, повагу.
Як тільки літак злетів, Келлер коротко виклала Стенові усе, що дізналася про смерть Пайнів. Здавалося, його дивував гамір навколо цієї справи.
— Ви не бачили серіалу? — запитала Келлер.
Той заперечно хитнув головою. Нічого дивного. Вона підозрювала, що Стен належав до тієї когорти людей, у яких взагалі не було вдома телевізора.
— Я читав статтю у «Таймсі» вранці, — промовив він. — Заступник голови сказав, що президент зацікавився, тому що його донька неймовірно захопилася цією справою.
Келлер уважно поглянула на свого боса, намагаючись второпати, чи той не жартує. У Стена було доволі химерне почуття гумору.
— Від хлопця нічого не чути? — запитав Стен.
— Надіслав повідомлення, що службовець консульства, який мав зустріти його в аеропорту, так і не з’явився, а тому він вирішив добиратися до поліції самотужки.
— От нероби кляті! Нам потрібні їхні тіла. Ця справа і так у центрі загальної уваги, а якщо за результатами розтину тіл ще виявиться, що їх убили…
— Мені лише раз зателефонував службовець консульства, якому довірили цю справу. Він називав мене «любонько» і заявив, що я нічого не тямлю в тому, як у них там вирішують такі справи і що він сам про все подбає. Я надіслала йому повідомлення і запитала, що за чортівня там відбувається.
Стен кивнув:
— Кляті бюрократи! І цей теж із їхньої гвардії. Сподіваймося, що хлопчина якось управиться. Якщо місцева влада спробує чинити йому перепони, я зателефоную до посольства і запитаю, чи наші люди в Мехіко не в змозі йому допомогти.
Через годину Келлер уже сиділа у таксі поряд зі своїм босом і поглядала у вікно. На відміну від похмурого Манхеттена, у Вашингтоні стояла чудова весняна погода, мармурові адміністративні та урядові будівлі сяяли на сонці, а пам’ятник Вашингтону гордо здіймався у яскраво-блакитне небо. Таксист нарікав на жвавий дорожній рух і пояснив, що вони приїхали якраз у розпал сезону цвітіння сакури.
— Я ніколи не розумів усього оцього гармидеру через якісь там рожеві квіточки! — додав він, раз у раз тиснучи на клаксон, поки вони з равликовою швидкістю просувалися вздовж Дванадцятої вулиці.
Келлер подумала про свою сім’ю. Треба якось усім разом сісти на потяг і приїхати до Вашингтона. Нехай діти побувають у музеях, погуляють по Національній алеї, поїдять морозива, покатаються на каруселях. Оце й усе, що Келлер знала чи хотіла знати про Вашингтон.
