— Ви мене здивували щодо «Марконі», — сказала Келлер. — Я маю на увазі, що ми до таких дій не готувалися і це могло б викликати певні небажані наслідки. Адже як тільки вони здогадаються, що ми їх пасемо, то негайно почнуть знищувати документи. І вся наша попередня робота піде нанівець. У нас немає ані найменших підстав уважати, що смерть Пайнів якось пов’язана з «Марконі» або картелем.
Стен поглянув на Келлер своїм звичайним красномовним поглядом, у якому читалося: «Ви ж бо не хочете засмутити доньку президента, правда?»
Мет підійшов до вікна пропускного пункту невеликого одноповерхового відділку поліції. Будівля зовні та всередині відзначалася таким самим затишком, як і в’язниця Дені у передмісті Нью-Йорка: облуплений фасад, низька стеля, затерте килимове покриття.
— Добрий день, — привітався Мет із жінкою за віконцем.
Та цупким поглядом блискавично просканувала відвідувача з голови до ніг. Жінка була середнього віку, з окулярами на носі.
— Мені треба зустрітися із сеньйором Ґетьєресом, — промовив Мет, підглянувши до отриманого від Келлер папірця, де зазначалося прізвище слідчого.
Жінка щось швидко заторохтіла у відповідь іспанською. Мет не зрозумів ані слова, але йому здалося, що вона свариться на нього.
— Я — Мет Пайн, — сказав він якомога повільніше та голосніше, ніби це могло якось йому допомогти.
Показав жінці свій паспорт, і та якось дивно подивилася на нього. Тоді Мет вийняв із заплічника газету, що Келлер дала йому. Поклав на стійку перед віконцем і вказав на фото:
— Це моя сім’я.
Жінка зиркнула на газету, потім перевела погляд на нього, дивлячись поверх окулярів. І знову щось заторохтіла іспанською. За інших обставин це могло здатися Метові дуже кумедним. Як-от сцена у фільмі «Труднощі перекладу».
Мет промовив у відповідь єдину фразу, яку пам’ятав зі шкільного курсу іспанської мови:
—
Жінка замовкла, якось безнадійно зітхнула. Задумливо втупилася у Мета, врешті тицьнула пальцем на прізвище слідчого на папірці, а потім махнула рукою у напрямку вхідних дверей.
— А, сеньйора Ґетьєреса немає, — здогадався Мет, — а коли він має повернутися?
Із цими словами він вказав на годинник на стіні перед жінкою. То був старомодний годинник із білим циферблатом та чорними цифрами, які зазвичай вішають у початковій школі.
— О котрій годині сеньйор Ґетьєрес повернеться? — Мет знову вказав на прізвище слідчого, а потім на годинник.
Здавалося, жінка його зрозуміла. Вона підвелася з місця і показала на цифру дев’ять на циферблаті. Отже, він повернеться о дев’ятій вечора. Ні, жінка заперечно замахала рукою, вдала, ніби спить, обвела пальцем циферблат по колу і знову зупинилася на цифрі дев’ять. Виходить, о дев’ятій завтра вранці. Про повернення додому вечірнім рейсом не може бути й мови. Він подумав, чи не попросити покликати якогось іншого слідчого, але здавалося, що у відділку, окрім жінки, більше нікого не було.
Коли Мет вийшов надвір, сонце вже котилося за небокрай. Він рушив до траси, що виднілася попереду. Проминув стару автомайстерню, продуктову ятку без вікон, якусь забігайлівку з намальованим від руки зображенням смаженої курки на вивісці. Почувався так само, як у певних периферійних кварталах Нью-Йорка — доволі безпечно, але насторожено.
До нього підбіг кудлатий собака.
— Здоров, друже, — почухав пса за вухом Мет.
Шерсть у собаки збилася ковтунами і була вкрита рубцями, але поводився пес привітно. Здавалося, навіть посміхався прибульцю своєю кумедною мордою. Мет не стримався та й собі усміхнувся у відповідь. Собака заскиглив, ніби хотів щось сказати.
— Ти, мабуть, голодний?
Пес благально поглядав на нього. Мет розстебнув заплічника і вийняв пакунок із бубликами, що йому дали в літаку. Собака почав нарізати кола від нетерпіння.
— Звісно, не дуже корисна пожива, але кращої немає, — Мет висипав уміст пакунка на землю, — бувай, Смайлі!
Мет вийшов на трасу, собака плівся слідом, сподіваючись, що його знову пригостять. Уздовж швидкісної траси 307 тягнувся довгий ряд із крамниць, барів, ресторанів, пунктів обміну валют. Від одного до другого закладу походжали туристи, купуючи дріб’язкові сувеніри, у той час як крамарі сиділи на стільцях перед входом.
У Мета буркотіло в животі. Він, так само як і Смайлі, що в ту мить забіг до однієї з лавок, хотів їсти. Він збагнув, що ось уже добу в нього ріски у роті не було. Апетиту він не відчував. Зараз їсти, бігати, інші повсякденні заняття здавалися йому такими тривіальними. Але треба було якось виходити зі стану відчаю та повертатися до реальності. Помітивши якусь таверну, він вирішив чогось поїсти, а потім подумати про нічліг. Зайшов, сів на стілець біля вільного столика. З’явилася офіціантка, милостиво заговорила з ним англійською. Мет замовив мексиканського пива і два тако. Як у фільмі «Одного разу в Римі».
