Келлер подумала про фото родини, подумала про біль в очах Мета Пайна того ранку. У Келлер не було впевненості, що вона отримає дозвіл на розголошення інформації Адлерам, але іншого виходу вирішити справу в неї не було.
— Добре, — сказала Келлер, — домовилися.
Після того як кіношники вийшли з її кабінету, Келлер організувала все так, щоб краплю крові на листку проаналізували і прогнали через
Їй слід було перерватися на деякий час, заспокоїтися. Вона не кіно знімає, як Адлери. Їй слід діяти обережно, методично, усе перевірити. Спершу вона отримає результати тесту ДНК, проведе аутопсію тіл, займеться опитуваннями. А до того часу переглядатиме матеріали папки.
Жінка неуважно гортала сторінку за сторінкою, аж поки їй в око не впала якась дрібниця. За два дні до поїздки до Мексики дівчинка-підліток, Меґі, дезактивувала усі профілі Дені Пайна у соціальних мережах. Уже через кілька хвилин Келлер дізналася чому: дівчинка стала жертвою кібербулінгу. Десь біля другої ночі на неї вилили цілий шквал повідомлень у мережі — брудних та образливих. Найзлішими виявилися написані юнками приблизно одного з нею віку. Що їх викликало? Келлер передивилася нові пости на сторінці «Свободу Дені Пайну» у Фейсбуку. Останнім виявилося відео, яке Меґі назвала «доказ».
Келлер якраз зібралася його подивитися, коли задзвонив робочий телефон на столі. Вона поглянула на старомодний дисплей телефона, де відображався номер. Дзвонив її бос, Стен Веб.
— Спеціальний агент Келлер, — відповіла вона офіційним тоном. Стен не любив панібратства в роботі, а тому Келлер зазвичай тримала дистанцію.
— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною до Вашингтона, — заявив він без зайвих преамбул. Стен ніколи не брав її з собою до головного управління, а тому для жінки його слова виявилися цілковитою несподіванкою.
— Звичайно. Коли треба…
— Негайно, — відповів Стен таким тоном, ніби ліпше б утопився, аніж поїхав до високого керівництва.
— Сьогодні? — перепитала Келлер, і їй усе похололо всередині. Кому кортить їхати до Вашингтона в компанії боса, щоб тебе там розпікало на всі лади вище начальство? До того ж доведеться провести більше часу далеко від Боба й близнят. — Щось трапилося?
— Ви ж знаєте, як то зазвичай буває. До службовців у провінції нікому немає діла, аж поки не зателефонує якийсь журналюга і не поцікавиться, як ідуть справи з тим чи іншим розслідуванням.
— Це щодо справи Пайнів?
— Здається, що так. Я убив би Фішера за те, що втягнув нас. — Фішером звали вашингтонського боса Стена, який відповідав за координацію роботи місцевих агентів ФБР усього східного узбережжя, несамовито вислужувався перед своїм керівництвом і через це втягнув їх у справу Пайнів. — Підготуйтеся до того, що вам, можливо, доведеться коротко проінформувати заступника голови управління щодо розслідування. І стосовно справи з «Марконі» — теж.
— Добре. Коли нам виїжджати?
— Десять хвилин тому. Полетимо приватним рейсом. Виліт о чотирнадцятій нуль-нуль.
Стен завжди висловлювався з армійською точністю, а тому Келлер подумки переклала на звичне їй «о другій по півдні». Поглянула на ручний годинник. У неї лише година на підготовку і збори. Часу на повернення додому не залишалося, але вона завжди тримала на роботі дорожню сумку з необхідним. Вона часом подорожувала у робочих справах, але ще ніколи — приватним літаком ФБР. Хтось у Вашингтоні ставився до справи Пайнів серйозно.
І це навіть без доказів насильницької смерті решти родини.
***
