Останній страх полностью

Нарешті вони доїхали до штаб-квартири ФБР, похмурої будівлі, що знавала кращі часи. Розмови про те, щоб перевести ФБР до нового будинку, велися вже давно, але політики (хто ж іще?!) завжди ставали на заваді. Таксист висадив їх на Дев’ятій вулиці, Келлер з ним розплатилася. Таким було правило у ФБР: за таксі має платити молодший з агентів, незалежно від його чи її чину. Вона уявила собі Стена у ролі федерала, який супроводжує свого керівника Фішера з так само зачепленим самолюбством.

Згодом їм довелося пройти через кілька рівнів безпеки — перевірка паспорта, тамбури-шлюзи, перевірка робочих посвідчень, — перш ніж опинитися у приймальні заступника голови ДеМартіні. Через деякий час до них вийшов кругловидий службовець, коротко кивнув Стенові й Келлер і сказав:

— Ходімо зі мною.

Вони ледве за ним встигали. Заступник голови був високим чолов’ягою, під два метри, що автоматично пересувало його на вищий щабель у обтяжених тестостероном федеральних органах правопорядку.

— Через сім хвилин у мене брифінг у голови щодо загиблої родини. Що нам відомо?

Стен розпочав, його звіт був точним, як швейцарський годинник.

— Молодші діти були на весняних канікулах. Квитки купили в останню мить, практично за день до від’їзду. Схоже, померли вони на третій день. У середу. Бо з того дня уся їхня активність у соціальних мережах завмерла. Вони не з’явилися на зворотний рейс через кілька днів. Їх знайшла прибиральниця фірми-власниці, яка прийшла прибрати перед прибуттям нових гостей. Мексиканці вважають, що стався нещасний випадок.

ДеМартіні похитав головою:

— У вашому емейлі ішлося щось про підміну?

Келлер намагалася вирівняти дихання після швидкої ходи. Виклала інформацію коротко і ясно, так само, як Стен. Тільки факти, пані.

— За вихідними звітами, причиною смерті був витік газу. Але місцеві органи влади не виявляють анінайменшої готовності до співпраці. Нам і досі не видали тіла, але ми уважно вивчили фото місця подій і прийшли до висновку, що його інсценовано.

ДеМартіні завмер, примружився, чекаючи, коли Келлер пояснить свою думку.

Келлер розповіла йому про візит Адлерів, про фотографію матері з перевернутою догори книжкою, про синці на зап’ястях у дівчинки, сліди крові батька.

— А чому ми не пошлемо туди наших судових експертів? Або не заберемо тіла? — промовив ДеМартіні. Звісно, його запитання мало риторичний характер, але його тон безумовно свідчив про те, що йому не до вподоби, що якісь там кінош­ники обійшли Федеральне бюро розслідувань.

— Через місцеві органи влади. Вони не співпрацюватимуть із нашими представниками і відмовляються видавати тіла без запиту від родичів. Ми відправили туди сьогодні єдиного сина, що залишився живим.

— Невже наші люди з Держдепартаменту не могли розібратися з усім цим лайном?!

— Я не певна, що вони взагалі намагалися це зробити, — відповіла Келлер.

Стен стривожено зиркнув на неї; краще б вона цього не говорила.

— Хай їм чорт! — вилаявся ДеМартіні. Виловив із кишені мобільний, потицяв по клавішах.

— Дайте мені Браяна Кука з Держдепартаменту, — гаркнув він у телефон. — Я знаю, скажіть йому, що це дуже важливо.

Зачекав хвилину.

— ФБР, що у вас там робиться?!

Заступник голови знову рушив по коридору, і Келлер зі Стеном поспішили слідом:

— Послухайте, я зараз пришлю до вас двох агентів, яким потрібна ваша допомога. Зробите? Так, протягом години.

Послухав хвилинку, реготнув у відповідь на якийсь дотеп і додав:

— За мною боржок. Може, поганяємо м’ячі в Чеві за нагоди? Я скажу Надін, щоб вписала до графіка зустріч у гольф-клубі. — ДеМартіні поклав мобільний у кишеню, знову зупинився, цього разу вже перед дверима приймальні голови. — Фішер щось згадував про зв’язок батька з однією зі справ, яка у нас в роботі?

— Батько працював на компанію «Марконі». Його звільнили за кілька тижнів до подорожі в Мексику, — сказав Стен.

ДеМартіні труснув головою, намагаючись уторопати.

— Ми пасемо «Марконі» вже два роки. Відмивання грошей і все таке. Компанія проходить через банк картелю «Сіналоа».

— То ви у них іще не були?

Келлер хотіла було відповісти, попередити, що поява поліції в «Марконі» зведе нанівець два роки їхніх зусиль, але Стен її випередив:

— Завтра вранці сходимо, щонайперше.

— Тримайте мене в курсі. Адміністрація, — ДеМартіні тяжко зітхнув на цьому слові, — дуже цікавиться цією справою. І я не хочу отримувати новин про неї з газет.

— Зрозуміло, — кивнув Стен.

— Кук із Держдепартаменту допоможе вам з усім, що стосується Мексики. Ідіть до нього на С-стріт. І надішліть мені звіт, як тільки побуваєте в «Марконі» і витрусите з них усе.

Стен та Келлер кивнули, а ДеМартіні повернувся і штовхнув масивні темні двері, що вели до розкішного кабінету голови ФБР, навіть не кинувши їм «до побачення» на прощання.

Келлер поглянула на Стена:

— Три тисячі кілометрів для шестихвилинної розмови.

— А ви хотіли засідання на дві години? — відповів Стен.

Вони сіли у ліфт і спустилися на перший поверх.