Раніше Антона не бентежили сигнали домофона. Перед тим як відчинити двері, він, звісно, виводив на плазму картинку з камери, що оглядала майданчик перед під’їздом. Але ніколи не переймався, коли замість обличчя раптом бачив лише каптур батника або куртки.
Але цього разу, вийшовши до передньої, Антон мимоволі напружився.
Він нікого не чекав.
Екран показував лише каптур дощовика, що волого відблискував під лампою зовнішнього освітлення.
— Хто? — запитав він у слухавку.
— Кінь у пальто, — долинув глухий і, як здалося Антонові, жіночий голос.
— То йди і пасися, — сказав він і вже клав слухавку, коли в ній почувся сміх ведучої.
— Це Снігуронька прийшла, — повідомила вона. — Відкривайте, діду.
12
Антон торкнувся сенсора. За хвилину десь на першому поверсі відчинилися металеві стулки. Він відчинив двері й послухав, як піднімається ліфт, як шипить пневматика його механізмів.
Ведуча з’явилася перед ним розпатланою, із перев’язаною головою та п’яними очима.
— Забув свою Снігуроньку!
Вона одразу полізла цілуватися.
Антон відступив у глиб квартири.
— Але ти вгашена.
— Така як треба. — Просто біля порогу ведуча скинула взуття та дощовик, залишилася в куцому платті. — У тебе є віскі, красунчику?
— А якщо я не сам?
— Ти? — Вона розреготалася, — Ти сам. Їжачок у тумані завжди сам.
— Що з тобою? — Він побачив синець на її руці. — Тебе били?
— Це все потім, котику. — Ведуча пройшла до вітальні. — Я хочу віскі, я хочу сексу.
Вона побачила книжку, взяла двома пальцями.
— Мілка тобі це дала? Читаєш?
— Читаю.
— Ти не на тій сторінці. Там усе найцікавіше в кінці. — Ведуча кинула книжку на підлогу. — Найцікавіше завжди в кінці.
— То що сталося?
— Той Новий рік із тобою... — Вона пройшла кімнатами, розглядаючи меблі, картини і наче згадуючи минуле. — Ти був такий переконливий...
— І що?
Вона зрозуміла.
Спитала:
— Тобі зовсім не хочеться?
— Я хотів з тобою поговорити.
— А я хочу віскі...
— ...І сексу. Я чув.
— А чогось більш вставляючого в тебе нема?
— Це не до мене.
— Упс. — Вона впала на диван. — Ти в нас чемний.
— Так.
— Ну і хєр з тобою... Якщо віскі буде добрим і його буде багато, я тебе не чіпатиму. Піду до ванної і сама себе трахну.
— А не забагато бухла? Завтра ж не встанеш.
— Завтра зйомок не буде. І післязавтра теж.
— A-а, ти ж не в курсі. — Антон сів навпроти ведучої. — Зранку телефонував Бавловський. Технічну паузу скасували. Завтра вичитка по флешбекам, а післязавтра знімаємо знайомство дівчат із Марком. Кажуть, вихований хлопчик. І такий досвідчений, що всі від нього в екстазі.
— Вихований член. — Ведуча розреготалася.
— Таню, давай домовимося. Ти відповідаєш на два питання, і я відкупорюю односолодове. Два питання.
— Питання... — Вона лягла й накрила обличчя подушкою. — У цих довбаних чоловіків лише питання. А трахнути красиву дівчину їм западло. Отак і стають лесбійками.
— Ти в темі про «Імпудикус»?
— Чого? — Із-під подушки визирнуло око: сіро-блакитне, насторожене.
— Є такий ресурс.
— Де?
— В Інтернеті.
— Я в темі про «Амазон». Переважно. А що на тому «Дикусі» продають?
— Відео з нашої каптьорки, де ти з особливим цинізмом та жорстокістю ґвалтуєш Христинку.
— Йобнувся?
— Я на кухню за компом. Зачекай.
Через десять хвилин ведуча матюкнулась і спитала:
— І звідки випливає, що це я?
— На тридцять другій хвилині ти знімаєш маску. Показати?
— Не треба. — Вона знову лягла, заплющила очі. — Та маска була китайське фуфло. Уся шкіра від неї свербіла, але... Мені по барабану.
— Припустімо. Тепер друге питання. Кажуть, що ти з Мілою була в конфлікті ще відтоді, коли ви разом працювали на «Десятому каналі». Що ти на неї скаржилася, писала доповідні. Це правда?
— І що з того? — Вона підвелася. — А ти знаєш, ким була твоя Міла?
— Дещо знаю. Вона була дружиною рекетира, стриптизеркою і шісткою Бавловського. А ще вона вбила свого вітчима-педофіла.
— Просто народна героїня! — Ведучу пересмикнуло. — Нічого ти про неї не знаєш. Ні-чо-го! У тебе, котику, ще багато відкриттів попереду.
— Розкажи. Я послухаю.
— Віскі.
Антон кивнув, витяг із бару пляшку й відкупорив. Поставив перед ведучою разом із чистою склянкою. Та проігнорувала посуд і просто з горла, майже не відриваючись, заковтнула ледь не чверть пляшки. Видохнула й деякий час сиділа з очманілим видом.
— Легше? — запитав Антон.
— Ні.
— То чого я не знаю про Мілу?
— Нічого не знаєш.
— Я слухаю.
— От бачиш, — вона показала синець на руці. — Ці мокрощьолки мене били. Ногами. їх треба гнати. Сцаною шматою гнати.
— Чого я не знаю про Мілу?
— А хто мене бив, тобі не цікаво? Зовсім?
— Цікаво.
— А хєр тобі цікаво. — Вона знову приклалася до пляшки, але багато випити не змогла, підвелася. — Я до ванни.
— Про Мілу. — Антон обома руками перехопив її зап’ястки.
— Залиш мене! — Вона спробувала звільнитися, але за мить змінила тактику: притулилася до Антона, вивільнила руки і почала стягувати з нього сорочку.
Антон припинив ці спроби, посадивши її на диван.
— Не відволікайся, — наказав він.
— Ти хочеш знати, так?
— Хочу.
— Не буди сплячого пса.
— Мушу.
— Пошкодуєш.
— Мої проблеми.
