— Твоя Міла працювала на приватних чатах. Пасла діточок в онлайні. Вона на систему працювала, роз-зумієш? — На неї раптом напала гикавка. — Ні х-хєра ти не розум-мієш...
— Не вірю.
— А ти повір.
— Що за система?
— Мовчи! — Ведуча приклала палець до губ.
— Системою керує Бавловський?
— Який Бавловський? Чим узагалі керує Бавловський? — Вона знову взялася за пляшку. — Бавловський нічим не керує. Бавловський нічого не вирішує. Бавловський мудак. Такий самий, як і ти.
— А хто вирішує?
— Не ти.
— А от чому я, режисер і співпродюсер, нічого не вирішую? Чому мене грають у темну? Не скажеш?
— Режисер шоу? Ага... — Ведуча розсміялася, зло і хрипко. — Шоу в нього. Шоу, шоу, шоу... Тебе дійсно грають у темну, тому що ти в нас чистюля. — Вона поцілувала Антона в щоку. — Ти в нас із правлячої верхівки. Син міністра, клубна зірка, золотий хлопчик. Тебе мазати лайном не будуть. Для цього є Назар, Міла. Для цього, кінець кінцем, є я. А ти завтра будеш знімати артгауз, їздити на фестивалі, фейсом світити.
— Отже, виходить...
— Класна мордочка. — Вона погладила Антонове обличчя. — Не можна мазати лайном культурний фасад держави. Не дозволено. Мазати лайном можна лише таких, як я. Таких, як я, навіть ногами можна. У брудному нужнику... Прикинь...
— Хто її вбив?
— Упс! — Ведуча розвела руками.
— Це ти її вбила? Так? — Антон уперше за вечір підвищив голос, схопив її за плечі, трусонув. — Кажи!
— Іди на хуй, мажорська морда! — Ведуча відштовхнула його від себе.
— І це все, що ти можеш сказати?
— Усе! — Вона повернулася на диван, зняла із себе блузку, кинула її на торшер. — Душно... Ти б вікно відчинив...
— Сирості не люблю.
— Але ж ти і поц, Антончику.
— На себе подивися.
— Поц.
— Повторюю: на себе подивися.
— А що зі мною не так? — Ведуча погладила груди. — Гарна молода жінка. Не лузерка, не істеричка, мати двох дітей. Здорових і теж красивих, між іншим. Годую їх, одягаю. За свої, до речі, гроші, не за спонсорські. Усе при мені, усе о’кей. А ще я не тримаюся за татові штани.
— А я тримаюся?
— Тримаєшся.
— Вали звідси.
— Виганяєш мене? — Ведуча зручніше влаштувалася на дивані. — Отак просто?
— Хочеш складніше?
— Ти ж сказав, що це я Мілку вбила.
— У тебе був мотив.
— Лише в мене?
— А в кого ще? — Антон підійшов до серванта, видобув з шухляди коробку з сигарилами, переніс на мармуровий столик.
— Список довгим вийде.
— І хто ж у ньому перший? — Він знайшов сірники, закурив.
— Не я.
— А хто?
— Я номерків ні на кого не вішала.
— А може, це ті, хто тебе побив? Хто вони?
— Ті дівки? — Вона засміялася, відтак поперхнулася і розкашлялася. — От і видно, що ти все ж таки мудак. Міністерський синок й у цих ділах. Живеш у цій... — Вона обвела рукою навколо. — У цій райській сраці, кальянчик покурюєш, давалок трахаєш і нічого не знаєш про життя. Ні-чо-гісінько. Ти навіть власні шкарпетки випрати не годний, а лізеш щось з’ясовувати, до чогось докопуватися... От що я хочу тобі сказати: не буде тут хепіенду. І правди тобі не скажуть, не сподівайся... Ти почув, роби висновки. — Вона ще відпила з пляшки, скривилася. — А ті дві драні кішки, Хриська з Мілкою, зійшлися, бо їм те замовили. Комусь закортіло подивитися їхній трах. А може, й не замовили, може, то вже я все придумала... Вони, суки довбані, і без того хотіли.
— А ти приревнувала.
— Якби я пішла вбивати, — очі ведучої похолоднішали, стали майже тверезими, — то не Мілку дурну, а тих, хто наказав їй зайнятися Христинкою. Тих би я вбила, реально. Але ж хєр до них доберешся.
— Невже?
— І ти до них не доберешся, не мрій... — Ведуча сповзла з дивана й не без проблем звелася на ноги. — До них ніхто ніколи не добереться. І пальцем не торкнеться. Ніхто. Ніколи.
— Поясни.
— Я йду блювати, — повідомила ведуча, залишаючи вітальню. — Потім до ванни... Можеш приєднатися. Якщо зможеш.
Антон подивився, чи є в пляшці віскі, й одним ковтком допив залишок.
Відтак підібрав із підлоги книжку, поклав на мармуровий столик. «Найцікавіше завжди в кінці», — сказала вона. Антон запам’ятав.
— Це не замовники її вбили, — пробився крізь шум води голос ведучої. — Точно тобі кажу. Мілка косяків не допускала.
13
—
—
—
