— У тебе візитівка профі з позначеною сумою. Таке дають лише клієнтам. Ти — клієнтка елітного клубу? За дуру кончену мене тримаєш? Де ти це знайшла?
— Ти, Тась, щось занадто добре розумієшся на профі, клієнтах, сумах. — Софія взяла з тарілки бутерброд. — Може, це не айтішник тобі бабки підганяє? Може, ти також...
— Я зараз зателефоную за номером на картці, — заявила Тася, не відриваючи погляду від Софіїного обличчя. — І спитаю цю Жанну про тебе.
— Ти не бикуй, подруго. — Софія вгризлась у бутерброд. — У себе вдома рогами вимахувати будеш. Картку МЕНІ дали, і МЕНІ вирішувати, телефонувати чи ні.
— А може, ти з нею в парі працюєш? Ви з нею домовились, так? Мені якось казали, що є такі клієнти, які хочуть пару — професіоналку з недосвідченою...
— Йобнулася на всю голову?! — Софія видерла в Тасі візитівку й виштовхала її до прихожої. — Вали звідси, давалка срана!
— Ти пошкодуєш! — пообіцяла Тася і раптом різко змінила тон: — Слухай, Зосю, ти не розумієш, ти зовсім-зовсім не врубаєшся в тему, — гарячково зашепотіла вона. — Це ніштяк, це справжні гроші. Я тобі не ворог. Я буду все робити, що ви скажете. Усе, що захочеш, присягаюся. Давай-но разом візьмемо цю тему. І з тією Жанною, якщо вона...
— Вали звідси, кажу! — уже кричала Софія. — Я зараз тата покличу.
— Ти не знаєш, від чого відмовляєшся.
— Знаю. Від блядства. Вали-вали.
— Ти не мальвіна, Зосю, ти алюра бубнова. — Очі Тасі сповнилися найчистішого й найотруйнішого презирства. — До мальвіни в тебе піпетка не доросла.
— Тобі краще піти, — почулось за спиною Софії.
Батько стояв на порозі своєї кімнати. Важкий, неголений, у запраній майці та спортивних штанях. Привид загиблого світу. Він дивився на Тасю важким поглядом. Тонка жилка на його скроні загрозливо пульсувала. Софія ледь не вдавилась бутербродом, закашлялась.
— Я вже йду, — кивнула Тася й почала взувати чобітки.
— І не приходь до нас більше. — Уперше за багато років Софія почула в батьковому голосі сталеві нотки.
Вона хотіла підтримати батька й так само твердо послати Тасю, але кашель не давав вимовити ані слова.
— Добре-добре, не прийду, не хвилюйтеся так. — Тася схопила сумочку й вибігла з квартири.
— Не дружи з нею, — уже звичним тоном мовив батько до Софії, — Це профура вокзальна. Доброму тебе не навчить.
— Н-не б-буд-у, — крізь черговий напад кашлю витиснула донька.
— От і молодка. Зроби-но й мені пару бутербродів.
— Угу.
— На ковбасі не економ.
— А я колись економила? — образилася Софія. Щире обурення чудесним способом придушило кашель.
— Я просто нагадую. — Голос батька потеплішав, а може, їй лише здалося.
У передній задзеленчав дзвінок.
