Пацієнт полностью

Все змінилося. Я думаю тепер інакше. І жінка пахне, як Сюсанне, коли вона поверталася взимку знадвору, набавившись у снігу.

— Дивно повернутися в Дікемарк? — запитала Кайса. — Ти ж тут часто бувала в дитинстві.

Дивно? Ні, гарно. Я люблю Дікемарк змалку. Тут безпечно, затишно, у моїй кімнаті, лише в моїй кімнаті, поміж чотирьох моїх стін.

Кайса глянула на картину на мольберті. Троє дітей сидять на східцях: дві дівчинки й хлопчик. Найстарша дівчинка тримає на колінах найменшу, хлопчик обіймає її за плечі. На картині літо; діти вбрані в легкі одежини: голі руки й ноги. Бузковий клематис обвиває поручні сходів. Білий будинок, а з темного отвору дверей, відразу за спинами дітей, визирає велетенське обличчя, яке Юлія тільки почала малювати; очі накреслені грубими чорними штрихами, волосся — каштанового кольору.

На стінах висіло багато картин.

— Які гарні, — промовила Кайса.

На всіх зображено старого чоловіка в різних позах: на одній він лежав у ліжку, втупившись поглядом у стелю, на іншій — стояв біля вікна, ще на іншій — сидів у кріслі, накривши коліна пледом. Кайса підійшла ближче, щоб роздивитися підписи: «Сором», «Жага», «Зрада», «Туга». Одна картина називалася «Радість». На ній чоловік стояв біля мольберта й малював. Обличчя зосереджене, він ледь усміхався, майже невловно.

— Це — Крез? — запитала Кайса.

То такий він був на вигляд?

Звідки вона знає про Креза?

— Це він стоїть біля вікна у своїй кімнаті в Бйоркелі? — знову запитала Кайса, показуючи на будівлю за вікном.

Вона теж його знала?

— Саме тут, у Дагалі, він знайшов картини Мунка. Ти це знала? Минає рівно сімдесят два роки, як він знайшов тут, у підвалі, «Сумнів».

Не дочекавшись відповіді, Кайса повела далі:

— Мені здається, Крез відсторонився від світу. Я не знаю, чому. А ти знаєш?

Ні, не знаю, він ніколи не розповідав, чому опинився в Дікемарку. Ми про таке не говорили.

— Гадаю, світ був для нього надто обтяжливий.

То вона так думає?

— Але мені здається, він зустрів людину, яка зробила для нього світ щасливішим місцем. Ти була для нього дуже важливою, можливо, важливішою, ніж здогадуєшся, — мовила Кайса, скоса глянувши на Юлію.

Ніякої реакції. Ніякої міміки. Лише порожній погляд у вікно. Але, відвернувшись від Юлії, Кайса відчула, ніби та дивиться їй у спину.

Звідки вона знає про мене й Креза?

— Мені здається, ти трохи на нього схожа. Ти теж втекла від світу, бо він тобі надто обтяжливий.

Звідки їй про це відомо, вона ж мене не знає.

— Найбільше мене дивує, чому ти не втекла від Нільса. Ти ж могла?

Утікати? Вона певна, що я не втікала. Навіщо? Вона не знає, що він мене врятував. І я стала його в’язнем.

— Він давав тобі наркотики?

Наркотики? Пігулки мене рятували.

— Всі ці роки, чотирнадцять років ти прожила в Нільса.

Аж так багато? Я й не знала, усе зникало вві сні й темряві. А куди мені було йти? Наражатися на небезпеку поза стінами?

— Що ти відчувала до Нільса? Це мені теж цікаво, — сказала Кайса.

Я його кохала. Спочатку. Дуже довго. А потім… і потім — теж, іноді. А тоді все змінилося. По телевізору показали фото, зняте на сходах, того дня, коли нас покинув тато. До мене повернулися спогади. Усе, про що я перестала згадувати. І тоді все змінилося.

— Я щось тобі привезла. — промовила Кайса.

Вона вийняла з торбинки пожовклі списані аркуші, підсунула до Юлії стільця, сіла біля неї і простягнула нотатки. Ніякої реакції. Тоді вийняла флакончик.

— Бачиш? Тут написано «Юлія». Це — парфуми, їх виготовив Крез і назвав на твою честь. Гадаю, він знайшов досконалу формулу, яку шукав усе своє життя. Знаєш, чому я так думаю? Бо він про це розповів.

Парфуми «Юлія»? Розповів? Кому?

Кайса поклала флакон на коліна Юлії.