Він натягнув шапку й рукавички, вийшов з авта й закинув на плече наплічника. Пройшовши трохи дорогою убік нечинного неврологічного санаторію, звернув на стежку під скелею, яка ледь вгадувалася, звиваючись у моху, вересі, поміж кущами ялівцю, низькою порослю чорниць і вороніки. Потроху густий підлісок відступав перед високими деревами, здебільшого соснами, яких тут насадили після війни, щоб створити затишок і причепурити зеленою пишністю ландшафт узимку. Він ступав повільно, але впевнено, хоча стежка подекуди зовсім зникала в густому килимі заростів. Невдовзі посадка поріділа, він опинився на відкритій місцині й попростував далі, аж доки дійшов до перших будинків, сів на камінь. Тут, під горою, було безлюдно й зовсім темно, а перед ним простиралося село. Найближчий дім стояв за двадцять-тридцять метрів. Його пройняв дрібний трем, коли вона з’явилася у вікні ванни. Вона навіть не збиралася заслонювати штори. Мабуть, думала: та хто її тут побачить, вікно ж кімнатки виходило на схил гори, нікому там блукати о цій порі, у темряві промерзлої березневої ночі. Він не спускав з неї очей. Доки вона розчісувала волосся, чистила зуби, змащувала кремом обличчя, роздягалася; ось повісила одяг на гачок на стіні, натягнула через голову нічну сорочку й, виходячи з ванної, вимкнула світло. Потім засвітилося вікно в спальні. Кілька секунд він дивився просто на неї, доки вона опускала жалюзі. Він сидів зовсім тихо, добре вмів затаюватися у пітьмі. Навіть тоді, коли вона за чверть години вимкнула лампу, він ще кілька хвилин просидів, не ворухнувшись. Було справжньою насолодою побути в тиші, вдихати гостру свіжість повітря, запахи відкритого моря. У далині він чув, як плюскочуться хвилі прибою, набігаючи на берег.
За якийсь час підвівся, закинув на спину наплічника. Трохи пройшов стежкою назад, перетнув дорогу й збіг невеличким пустирем до моря, до зеленого будинку, що окремішньо стояв віддалік. Поволі прокрався уздовж стіни, зазирнув у підвальне віконце.
За письмовим столом сидів чоловік. Обличчя освітлене комп’ютерним монітором. На стінах висіли плакати з зображеннями футболіста й поп-зірки; все нагадувало інтер’єр кімнати хлопця-підлітка, але чоловік був дорослий. Час для нього ніби завмер. За кілька днів він поверне його туди, де час для нього зупинився. Але це не спішно, спершу треба дещо залагодити. Він швидкими кроками подався до авта, взяв з багажника лопату й рушив до занедбаної будівлі санаторію. Проминув головні ворота, впевнено перетнув паркінг, пройшов повз теплицю з клунею, аж дістався кам’яного муру, що відгороджував старий цвинтар. Він не квапився, поволі крокував між рядами могил, зупинився біля велетенського валуна — таких багато валяється унизу, біля лінії прибою. А тоді з усієї сили увігнав у землю лопату.
Юнас ще трохи нездужав. Вони ходили на закупи до крамниці, потім Кайса спробувала зацікавити його грою, щоб він хоч трохи побавився сам, однак малий нізащо не хотів відпускати її від себе. Надвечір Юнас заснув на канапі, дивлячись дитячу передачу, і Кайса нарешті викроїла час, щоб трохи пошукати в мережі матеріали у «справі Юлії». Напередодні ввечері вона погуглила ім’я Йорана Нордіна. На пошуковому веб-сайті персоналій
Флятбюґда, де жила Юлія, так само, як Лусвіка, не були проїзними селами — дороги тут закінчувалися глухим кутом. На Стурьоя, найбільшому острові комуни Вестьой, було лише ці два села.
Кайса жила в Лусвіці разом зі своїм чоловіком Карстеном, їхнім трирічним сином Юнасом та двома дітьми від першого шлюбу з Акселем. Андерсові виповнилося п’ятнадцять, Теї — одинадцять. Лусвіка лежала над самим морем, біля підніжжя гірської гряди Стурьойф’єллет. Це був популярний туристичний район: чотири-п’ять гірських вершин, альпійські луки, порослі вересом та ялівцем, безліч маленьких озер. Найвища вершина — Гьогварден — здіймалася на 430 метрів над рівнем моря.
