Чорнововк казав, що в житті атаки часто розходяться з першозадумом, однак ця засідка відбулася безпомильно: вони чекали у підліску, дорога гадючилася кривим поворотом, на якому треба сповільнитися, — найкраще місце для нападу. Малюк дочекався, аби поворот розділив процесію навпіл, після чого вовком кинувся на вершника, якого Максим уже знав — очільник загону, дебелий голомозий хлоп, що завжди їхав першим, і не встиг він ухопитися за зброю, як хижак стрибнув на шию його коня. Позаду, з іншого боку дороги, Гнат метнув гранату, і та вдарила по загону, який їхав за каретою; граната від Северина вразила візницю і передовий загін. Максим негайно почав стрільбу, луною вторили постріли другого револьвера, який лишився у Гната. Від переживання він кілька разів схибив, але зміг поцілити трьох вершників — вони хапалися за рани руками, ковзали і падали. Жоден охоронець не думав про спротив. Тим часом Северин з Яремою поралися біля карети. Наляканий старигань у дивній, багато оздобленій сукні — для неї було якесь правильне слово, невідоме Максимові, — так само не чинив опору. Северин прикрутив його до широкої спини Малюка, а той гайнув так спритно, ніби не мав на собі кількох зайвих пудів.
Характерницька трійця зі зброєю напоготові обережно відступала до дерев, та обережність була надмірною: поранені, покинуті вцілілими товаришами напризволяще, охоронці стогнали, плазували, молилися, відхаркували лайку і кров. Грізний бундючний почет зник, порожня карета завмерла посеред дороги пограбованою скринькою.
— Гівно, а не охорона, — виніс вердикт Гнат. — Наче дітей малих побили.
— Нестріляні, — погодився Чорнововк. — Такої швидкої втечі я не очікував. Ти як, Біляче?
— Ані подряпини.
— Тоді гайда до табору.
Сосни годайлися і тихо поскрипували. Над їхніми кронами на запах крові летіли перші круки. Максимове обличчя пашіло: щойно він убив кількох людей, але не відчував докорів сумління, навіть навпаки — пишався собою. Шкодував тільки коней.
— Може, вони по підмогу помчали? — припустив Гнат.
— Шукатимуть вітра в полі.
У таборі позбавлений пут старигань розтягнувся на землі: на нозі бракувало пантофлі, лице роздряпапе, в бороді застрягли гілочки. Великий дорогоцінний хрест, що прикрашав його груди, загубився дорогою. Савка сидів над полоненим навпочіпки і з величезною цікавістю почергово тицяв у бороду вказівними пальцями.
Ярема, вже одягнутий, зустрів прибулих гидливою гримасою.
— Всю спину мені заблював, паскуда, — повідомив, указавши на подерте вовче хутро.
— Така твоя стежка, — проголосив Еней, який перебував у гарному настрої.
Шляхтич поглянув за їхні голови, ніби з-поміж дерев могли вигулькнути охоронці.
— Невже не переслідували?
— Навіть не пробували. Гризли землю, — Бойко підняв револьвер до очей і з благоговінням роздивився барабан. — І все завдяки цій лялі.
— Ляля, — усміхнувся Савка і помахав своєю мотанкою.
— Якось занадто легко, вам не здається? — Ярема припав долі, приклав вухо до землі. — Гонитви не чутно.
— Нема ніякої гонитви, Малюче! Хто не ліг, той утік. Сцикуни подумали, що потрапили під перехресний обстріл десятка рушниць, — відмахнувся Гнат. — Охорона з опудал була б надійнішою — вони принаймні не тікають.
— Спасибі Таємній варті за чудову зброю, — Северин кивнув на старого. — Допоможіть-но прикрутити, поки він без тями.
Максим сів поруч із Савкою, який привітався дружньою усмішкою, і вдвох вони споглядали, як брати в'яжуть полоненого навсидячки до найближчої сосни. Брат Малюк, брат Еней, брат Щезник...
Вдовиченко звик кликати їх браттями, та одна вперта думка не давала спокою: чи варто їм допомагати? Батько піднявся на боротьбу проти Сірого Ордену, за що розплатився життям. Чорнововк-старший убив старшого брата і матір. Чорнововк-молодший офірував його лісовику...
— Мама померла, — Савка сунув під носа мотанку і покрутив нею.
Роман Вдовиченко. Ярослава Вдовиченко. Святослав Вдовиченко. Він досі пам'ятав їхні імена, але забув обличчя. Що вони сказали б, якби дізналися про так званого брата Біляка?
— Померла, — погодився Максим із сумом. — Всі мертві... А я досі живий, та не маю іншого місця.
Ким були ті люди, яких він застрелив? Чому він мав застрелити їх? Усе, що він робив після повернення до людського світу, — сліпо йшов стежкою Чорнововка.
Хвиля переможного шалу розтала без сліду. Максим поклав револьвера на землю і спохмурнів.
Від пролитої на голову води Симеон забурмотів, закректів, заглипав каламутними очима. Сива борода злиплася засохлим блювотинням, на лобі та щоках набрякли червоним кілька свіжих пошкрябин.
— Схожий на мене з перепою, — зазначив Гнат.
Священник смикнувся, наче від опіку, аж тут угледів, що його прив'язано до дерева. Подивився на Гната, Северина і Ярему, що височіли перед ним, і заволав:
— Служки Сатани! Вас жде Геєна вогненна...
— Ми давно у ній живемо, святійший, — Яровий поправив очну перев'язь. — Обійдемось без проповідей, службу ви сьогодні відправили.
Той розгубився лише на мить.
— Вам це так не минеться, святотатці! Вбили охорону, викрали мене...
