Коли повалила смарагдова пошесть, Симеон без довгих роздумів перебрався до маєтку під Вінницею і ревно молився, щоби туди не сягнув чобіт ворожого солдата... або найманого вбивці. Орда спинилася по Дніпру, та втіхи це не принесло — чимало хортів призвали до війська, велике полювання спинилося, і Симеон змарнував не один вечір у підрахунках характерників, які отримали шанс вижити. Він надсилав обурені листи Кривденку, та відповіді не отримав: Юхим перестав бачитися з ним після перемоги Ярового, при випадкових зустрічах усіляко ігнорував, а потім наказав розпустити рештки божих воїнів. На додачу до всього переліченого, Симеон остерігався з'яви шаленого католика, який почне вимагати золота і людей на завершення священного обов'язку!
Стільки гризот, Господи милостивий... Його старе серце не витримує. Він уже забув, як жити без пазурів страху на душі — спокійний сон зник, травлення погіршилося, вага прожитих років давила.
Якби його воля, то Симеон і носа не сунув би за браму маєтку, та гетьман Яровий особисто вимагав постійно з'являтися на люди і підтримувати їхній дух словом Святійшого Патріарха всієї Русі-України. А ще Синод! Збіговисько митрополитів останнім часом тільки й вичікувало його слабкості. Позбивалися на кубла, обрали ватажків і тихо гризлися за майбутню інтронізацію, наївно вважаючи, що старий того не петрає. Бовдури! Він ніколи не сягнув би свого місця, якби не знався на інтригах. Симеон усіляко демонстрував силу, і щонеділі особисто правив Іоанна Золотоустого — проскомидія, літургія оголошених, літургія вірних — жодної помилки чи заминки, рухи чіткі і впевнені, голос наповнений силою: Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні...
Вбивство Темуджина. Знову сіроманці! Якщо вони змогли дістатися найвеличнішого імператора сучасності, то Симеон не становитиме складнощів. Врятуй і збережи сумирного раба твого, Господи!
Зі звільненням Лівобережжя надходили тривожні чутки: храми розграбовано, монастирі зруйновано, клір вирізано, а парафіяни цілими громадами відкинули хрест і обернулися до поганського божка. Після звільнення почнуть виправдовуватися, ніби то був ворожий примус, у каятті посиплять голови попелом, битимуть ревно поклони святій трійці... Кожного годилося по-християнському пробачити і прийняти до лона церкви — але як дізнатися, хто з них скаже щиро, а хто потай продовжить вірити у бога Орди? Хто на позір ходитиме на служби, проте не кине до скрині для пожертв ані шеляга?
Скрута величезна: збитки у володіннях православної церкви, що традиційно володарювала на Лівобережжі, за приблизними підрахунками сягали мільйонів дукачів. Звідки їх відшкодувати? Через війну парафіяни збіднішали, а на допомогу від гетьманської скарбниці розраховувати не варто. Сподівання лише на вірян, які заради відновлення церкви, осяйного символу вічної надії, ладні останню сорочку віддати — але, знову-таки, на яку щедрість можна розраховувати на визволених землях? Варто трохи забаритися — і примчать ксьондзи зі своїми храмами, почнуть орати чужу землю, переманювати паству до загребущих католицьких лап... Після такої помилки удар від амбітних спритників із Синоду не забариться.
Симеон провів долонями по ошатній бороді. Може, годі з нього? Обрати фаворита — такого, щоб ніхто не очікував, аби всі ті самопроголошені наступники репнули з люті — і нехай він морочиться! Зрештою, Симеон чесно заслужив на спокій. Понад тридцять років стояв на чолі церкви. При ньому зародилися охоронці паломників, божі воїни. З його патріаршого дозволу їх перекували на хортів Святого Юрія. За його особистим благословенням вони шикувалися, готуючись полювати на прислужників нечистого. І майже перемогли! Майже...
Кляті характерники. Тато завжди казав — не буде простому люду спокійного життя, допоки ця гидь вештається землею. Син усотував кожне слово батьківської мудрості: химородна погань усіх залякала і задурила, бо ворожити вміє і зброї не боїться; у золоті купається, та всюди змушує себе поїти-годувати за безцінь; опівночі обертається звіром і пожирає дітей, а коли поблизу нікого немає, то риє могили і гризе тіла мертвих; всюди має вуха і вбиває кожного, хто сміє проти них слово підняти. Куди єзуїтам до цих виродків! Коли батько зник, хлопчик не мав жодного сумніву щодо винних. Злі язики плескали — мовляв, утік від навіженої жінки і вічно голодних дітлахів до пишної молодиці в місто, але ті брехливі чутки за милю смерділи вовчим духом.
Скільки невинних душ сіроманці загубили за минулі століття? Симеон просто зробив те, що мали зробити його попередники.
