Аби не видати себе тремтливим голосом, відьма шикнула на обуреного кота. Хаос обдарував її ображеним поглядом — мовляв, я ж на твоєму боці, довбня, — махнув хвостом і розчинився у темряві.
— Цей кіт завжди ненавидить гостей, — зауважив Северин. — Скільки йому років?
— Розсідлайте коней, — проігнорувала запитання Ліна. — Обійстя ти знаєш, тут майже нічого не змінилося. Я піду в хату і приготую наїдки.
Сіроманці швидко переглянулися.
— Дякуємо, але гонитва не чекатиме, — сказав Чорнововк. — Кожна хвилина на вагу золота. Ми поїдемо.
— Тоді гарного вам полювання.
Вона пішла геть, не маючи сил на прощання з характерником. Не маючи сил дивитися на його прощання з донькою.
— Ліно!
Гукнув у спину, але відьма не спинилася.
— Вибач! — повторив Северин. — І дякую тобі!
Він говорив щиро, і від того їй боліло ще більше.
— Я помагаю дівчинці, а не тобі, — відповіла Ліна і затраснула двері.
Що було — загуло... Якби ж так легко.
Тамуючи сльози, Ліна приготувала ліжко на пічці, накрила на стіл. Дістала пляшку вишнівки і приклалася до горла. Сльози відступили.
Надворі застукотіли копита — ватага рушила в гонитву. Кілька секунд по тому двері тихо зарипіли, і Максим обережно зайшов усередину. Ліна вказала на ліжко, і вони разом уклали дівчинку, яка притискала до себе ляльку-мотанку. Переконалися, що Оля спить, і навшпиньки відійшли.
— Якісь речі маєте?
— Усі в саквах.
Не варто зганяти на ньому лють, нагадала собі відьма.
— Сідай вечеряти.
— Дякую.
Максим смердів свіжим потом і вовчим духом. Їй подобалися ці запахи.
— Тобі треба помитися, — зауважила вголос.
— Можу хоч зараз, — озвався він винувато.
Червоні очі... Такі незвичні! Певно, його в дитинстві теж дражнили.
— До завтра потерпить. Коня розсідлав?
— Так, Северин завів...
— Добре, — перебила Ліна. — Пригощайся, ще встигнемо побазікати.
Він несміливо взявся за хліб. Відрізав окраєць, намастив малиновим варенням, ковтнув, відрізав іще.
— Люблю солодке, — всміхнувся сором'язливо.
— Заварю тобі напою з медом, — вирішила Ліна. — Смачного.
Це був третій характерник, із яким вона спілкувалася. Він різнився що від Северина, що від його вчителя Захара... і не тільки через альбінізм.
Поки вона заливала жменю сухотрав'я окропом, Максим зжував другий кусень і заговорив, роздивляючись довкола:
— Я справді можу допомагати. Вмію небагато, зате швидко вчуся. Зроблю все, що накажеш.
— Ніколи не кажи відьмі таких слів, — усміхнулася Ліна.
— Чому? — здивувався Максим.
Його безпосередня простодушність розважала її.
— Якщо в Сірому Ордені всі були такими простодушними, то я не дивуюся його падінню.
— Я не був у Сірому Ордені, — знітився альбінос. — Принаймні донедавна...
— Але ти перевертень, хіба ні?
— Перевертень. Це довга історія, — зітхнув Максим.
— Люблю довгі історії, — Ліна поставила перед ним горнятко і сіла навпроти. — Почни з того, як ви тут опинилися.
***
Карета похитувалася, заколисувала, зігрівала м'яким плюшем оббиття. Іншому було б задушно, але Симеон сягнув того поважного віку, коли вміють цінувати тепло. Тепло — і спокій. Він полегшено зітхнув, коли велелюдна галаслива Вінниця лишилася позаду. Крізь зачинене віконечко ледве пробивалися пасма світла, навколо панував присмерк, у шлунку перетравлювався поживний обід (нежирний, непряний, здобрений келишком витриманого кагору) — годі уявити ліпші умови для сну.
Однак Симеон більше не міг спати поза стінами маєтку.
Це почалося з полюванням на Сірий Орден. Знищення прислужників диявола було справою благородною і святенною, та коли він на власні очі засвідчив розправу з сімома осавулами на інавгурації Якова Ярового, то мало не розкаявся в заколоті проти характерників. Його трусило впродовж тижня; ніколи Симеон не бачив убивства зблизька, ніколи не уявляв, яке огидне воно на вигляд, а коли на його очах загинули... ні, не люди, прислужники нечистого, чиї душі давно горіли в пеклі. .. але їхня нагла, сповнена криків і крові смерть врізалася у патріаршу голову навік.
Відтоді жаске видовище поверталося ночами. Облудна мара пролітала крізь товщ мурів, минала вартових, долала захист ікон і мучила, мучила, мучила немилосердно, ввижалася вовчими постатями, що виступали з тіней, шукаючи помсти за смерть нечестивих братів і сестер, виблискувала очима з темних кутків, клацала іклами під ліжком. Симеон наказав подвоїти охорону, спав лишень при світлі — марно. Вовки переслідували навіть на свята.
Різанина в Буді і переможна хода хортів Святого Юрія не тішили. Симеон знав, що досить одного заповзятого вар'ята, аби пробитися крізь сторожу та обірвати його життя. Патріарх скасував усі візити, приймав особисто лише кількох обраних персон, яких щоразу ретельно обшукували. Всю їжу на його очах пробували довірені охоронці.
