А що отримав натомість? Непозбувні марення про всюдисущих убивць, які тільки й чекають нагоди встромити ніж у спину, отруїти їжу, пустити кулю проміж очі... Остання думка дзижчала щоразу під час служби божої, коли Симеон, обливаючись потом, виходив до пастви, нарізав просфори і виголошував єктенії, напружено вглядаючись в осяяні свічками обличчя вірян, які з благоговінням слідкували за кожним його рухом, відповідали співами, поклонами, хресними знаменнями — щонеділі нові, щонеділі ті самі, разом утворювали натовп, багатоликий і єдиний, загадковий і тривожний, що у своєму хиткому розмаїтті міг ховати стрільця, якому досить лише вихопити піштоля...
Та поки миналося без замахів.
Мертві осавули в калюжах крові повернуться вві сні. Він прокинеться збентеженим і мокрим від поту. Протре набряклі очі, почне молитися, допоки небеса не відгукнуться відновленим спочинком. А потім прийде новий день.
Карета спинилася. До маєтку лишалося з пів години дороги, і Симеон стривожився.
— Агов, чого стали? — гукнув візниця.
Дерево впало, чи що? Симеон зібрався відкрити віконце...
Розірвалося просто позаду карети — так близько, що Симеона штовхнуло під лаву чи то незримою силою вибуху, чи то якоюсь несвідомою спонукою. Вибух! Поживний обід з жовчною гіркотою піднявся до горла.
Сталося. Це нарешті сталося, думав панічно, сталося, сталося. По нього прийшли!
За вибухом стався другий, тепер уже перед каретою. По стінах застукотіло, ніби від граду. Візниця заверещав дурним голосом, коні несамовито заіржали. Хтось упав.
Охорона! Вбивають його охорону! Симеон охопив голову руками, коли гахнув постріл. Другий постріл. Іще один!
Тепер волали звідусіль — кричали, стогнали, ревіли від болю, ніби карета провалилася до пекла. Господи Боже, скільки їх там? Ціла армія проти невеликого почту!
Стрільба не спинялася. Лементували поранені охоронці, хропіли схарапуджені коні. Зовнішні стіни карети були посилені сталевими пластинами, що берегли від куль і шроту, але переляканий Симеон скрутився калачиком на підлозі, очманіло пощипуючи себе за руку. У снах відбувалося таке: він їхав додому, всі його люди зникали, а покинутого напризволяще Симеона білували й розчленовували, не даючи померти, у повільних довгих тортурах.
Постріли стихли. Довкруж карети хтось протяжно вив, хтось лаявся, хтось безперестанку вищав: «Зрада!». Клямка, згадав раптом Симеон, треба зачинитися зсередини на клямку, він зовсім забув про неї! Сягнув рукою засуву, проте двері карети розчахнулися, і яскраве світло білого дня вдарило по старечих очах.
Не встиг зронити ані слова, коли його почастували могутнім ляпасом, притисли до смердючого хутра, скрутили руки-ноги болючими вузлами... Під хутром прокинулися м'язи. Симеон відчув, як його стрімко понесло вперед, просто в лісову хащу, де гостре віття безперестанку лупило і дерло йому шкіру.
Звіриний рик. Удари чотирьох лап. Він на спині величезного вовка!
Характерники! Викрали посеред білого дня, просто на дорозі, вбили його людей... Симеон посовався. Кінцівки зв'язали так туго, аж почали терпнути від нестачі крові. Та все це ніщо перед майбутнім білуванням... Неперетравлений обід остаточно покинув скручене тіло патріарха, а слідом його залишила свідомість.
Максим стискав руків'я важкого револьвера. Кінцівки захололи, шкіру поколювало, кров кипіла. Бій був короткий, але такий... страшний! Блискавичний! Захопливий! Бурхливий! Слова неслися потоком — він не встигав обирати потрібні. Кривава віхола! Стрімка розправа! Розгромна перемога! І він був із усіма. На рівних! Розпечене дуло револьвера, що видав Северин, пахло порохом.
Брат Біляк. Він заслужив на це прізвисько довжелезними днинами і безсонними ночами марудного очікування, спаленою на сонці шкірою («Рудий співчуває тобі як ніхто інший, братику», — сказав Малюк) і вистеженим священником, який ховався у маєтку, напханому охороною. Заслужив нападом, застреленими незнайомцями та викраденим стариганем.
