Коротко кажучи, ви наполягаєте на тому, щоб мати краще дитинство, ніж у вас було: ваш партнер повинен компенсувати те, чого вам бракувало, і заповнити пустку у вашій душі. Якщо йому це не вдасться, ви виливатимете на нього увесь свій гнів та розчарування і поводитиметеся як вередлива дитина.
Розповідає Ханна: «Перш ніж я розпочала курс психотерапії, у мене була низка стосунків, які тривали менше року. Мені добре вдавалося виявляти ініціативу і знайомитися з чоловіками. Зазвичай стадія закоханості минала без проблем. Коли наставала буденність, я відчувала нестерпну порожнечу. Наприклад, мій хлопець вирішив провести час з іншими, і я почувалася самотньою та покинутою. Я їхала з глузду — плакала й лютувала. Ледве вдавалося себе стримувати. “Не може бути, щоб ти почувалася такою нещасною, коли в тебе є бойфренд”, — казала я собі. Я хотіла, щоб мій партнер почувався винним, і поводилася жорстоко. Я могла зателефонувати йому десять разів за вечір або будити його вночі своїми спалахами гніву та роздратування. Я просто не могла подивитися на ситуацію його очима. Коли я пригадую свою тогочасну поведінку, мене дивує, що ці чоловіки так довго трималися».
Коли Ханна відмовилася від ідеалізації батьків і завищених вимог до партнера, це спричинило велику тугу. Вона тужила за відсутністю кохання тепер і за своїм дитинством, бідним на емоції.
Але ця туга була менш важкою, ніж той смуток, з яким вона жила тривалий час. Переживаючи її, вона вперше за багато років почувалася настільки життєрадісною і була більш присутньою у своїх відносинах. Вона виявила, що дорога від сліз до сміху може бути доволі короткою і що переживання цих емоцій із близькими має життєдайну силу.
У нашій культурі зазвичай тугу уявляють собі важкою, темною і тривалою. Насправді вона іноді може бути теплою, вогкою і підбадьорливою.
Багато людей опираються тому, щоб переглядати стосунки з батьком і матір’ю або дитинство. Буває неприємно уважно аналізувати своє минуле, якщо в ньому не все було бездоганно.
Але є сенс долати цей спротив, адже що реалістичніше ми сприймаємо батьків і себе, то краще в нас виходить підтримувати близькі стосунки та боротися з життєвими викликами. Що гармонійніші в нас відносини з самими собою і що більше ми довіряємо своєму самосприйняттю, то більше шансів знайти мету й повноту життя.
Стратегії, які ми застосовуємо до інших, сформувалися в дитинстві у наших відносинах з найближчими піклувальниками. Що менше наші батьки могли приділяти нам уваги і вчити правильно творити стосунки, то більше стратегій самозахисту ми матимемо в дорослому житті.
Натомість, якщо позбудемося стратегії самозахисту, ми відчуємо полегшення й повернемо собі надію та жагу до життя, як це сталося з Джаредом. Йому було вже за п’ятдесят, коли він почав працювати над відносинами зі своїм проблемним батьком. Джаред розповідає про одкровення, яке отримав після багатьох сеансів психотерапії: «Хоча мій батько жорстоко карав нас, я завжди вірив, що глибоко в душі він мене любить. Я пам’ятаю, як мій психотерапевт у цьому засумнівалася: вона дивилася на мене дуже сумним і серйозним поглядом, а я наводив один аргумент за іншим, щоб довести свою правоту.
У певний момент вона сказала: “Здається, ви дуже схвильовані. В чому може бути причина?” Я відчув цілковиту порожнечу. Тоді я затремтів і заплакав. Здається, моє тіло зрозуміло все швидше, ніж я сам. Потім настало полегшення. Мені здалося, що в той момент я знайшов частину себе».
Прямий погляд на дійсність може принести велике полегшення, навіть якщо ми часто захищаємо себе від цього через свій страх або дискомфорт.
Батьки вчили нас любові та прив’язаності настільки добре, наскільки могли. Якщо ми не займемо усвідомлену позицію у своїх відносинах, то, найімовірніше, поводитимемося так, як поводилися мама й тато, і розмовлятимемо з собою, так само як розмовляли з нами вони. На емоційному рівні ми діятимемо приблизно так, як і вони, бо навчилися цього від них.
Напевно, ми знайдемо собі партнера, який має подібне ставлення до любові і прив’язаності. У будь-якому разі нам це здаватиметься знайомим і безпечним, і в таких умовах ми почуватимемося комфортніше.
Це також може бути стратегією самозахисту для уникнення взаємин з людиною, яка може дати нам більше на емоційному рівні, ніж мама й тато. Якщо ми знайдемо партнера, здатного на більше, ніж наші рідні, нам доведеться вчитися чогось нового. Крім того, ми муситимемо по-новому подивитися на батьків: як на людей, що не змогли навчити нас деяких важливих аспектів любові й відносин.
Ідеалізуючи батьків, яким бракує навичок виховання, маленька дитина може отримати відчуття безпеки, а це запорука її психічного здоров’я. Але така ідеалізація може спричинити проблеми в особистому житті для дорослих.