— Цепеліни, — озвався він нарешті: по-перше, аби зробити приємне Яремці, хоча він уже зовсім не розумів його думок, а по-друге, бо все ще не міг позбутися образу мандрівних левіафанів, які сунуть по небу, незважаючи на закони розуму.
— А що з ними?
— Ну… взагалі. Це ж так дивно, що вони є. І звідки взялися комуністи?
— Комуністи — це ми.
— Ага.
— Не забувай про це.
— Мені здавалося, що вони вихідці з пекла. У них, начебто, вогонь у череві.
— Та з якого там пекла? — засміявся Яремка. — Пекла не існує. А дирижаблі прилетіли з Росії.
— Що ви всі з тією Росією? — розсердився Толпі. — Немає ніякої Росії. Вже, скоріш, пекло існує, ніж та ваша Росія.
— Пекло — це інші люди.
На таку заяву Толпі просто обаранів, потягнувся по наступну пляшку пива. Яремка також випив ще одну і викинув геть порожню пляшку. Почувся брязкіт битого скла, хтось по-блюзнірському вилаявся — виразами соковитими, наче стейк з яловичини. Толпі додав і своєю пляшкою.
— Усім шльондрам на погибель! — репетували вони обидва і реготали, мов подурілі.
Потім Яремка в ім’я рівності та братерства пішов реквізувати ще кілька пляшок пива. Толпі дивився на нього хвильку, доки той не зник йому з очей в якійсь брамі, а потім переліз через мур та побіг пощербленими приступками Великих Сходів униз.
Коли він зупинився перед важкими дверима наріжного будинку на Ковальській, то завагався. Пані Марія Размус-Геспер під час свого буття в будинку Тифона Ґорґоновича виказувала щодо Толпі турботу, абсолютно позбавлену любові — турботу того роду, яку ми часто виказуємо чужим дітям. Від тієї похмурої ночі, коли Толпі вдруге розбив місяць і прикликав смерть Геспера й Тифона, вони жодного разу не бачилися. Почасти через сором, але більшою мірою через те, що вдова старого вихреста посідала не надто багато місця в його думках; правду кажучи, він узагалі про неї не думав. І лише після того, як він зустрівся з Мадам Аделею, хлопець подумки переглянув список осіб, які могли б стати йому в пригоді у створенні чергового — третього вже — місяця. А чому ні? Він на власні очі бачив, як виникає місяць, і йому це не здалося чимось надто складним. Міг старий рабин — зуміє й він, невелика справа!
Спочатку він нікого не хотів просити про допомогу й просто пішов до кам’яниці на Золотій. Важкі бронзові ворота виявилися замкненими на ключ, а вікна першого поверху — наглухо забитими, так що досередини неможливо було потрапити. Але він, із чималими труднощами, видерся по ринві на другий поверх, вибив каменем шибку та вліз до їдальні.
Усередині панували лад та порядок. Усі стільці приставлені до столу, на якому стояла ваза з квітами, наче будь-якої миті тут мали з’явитися поважні гості. Відчувалася рука старанної господині. Лише єдине — шар пилу на шафках і те, що квіти зав’яли, а вода у вазі зробилася зеленою та протухлою, свідчило про те, що господиня ця пішла звідси кілька днів тому і більше не поверталася. Від цієї мертвої педантичності холодна дрож здибила волосся на потилиці хлопця.
Інші кімнати, спальні, кабінет, бібліотека — все перебувало в такому ж самому порядку, сповненому примарного очікування подій, які вже ніколи не могли статися, і людей, які вже ніколи не могли тут з’явитися.
Двері до підвалу, вивалені свого часу ересківцями, замінили на інші, солідні, з кількома складними замками та металевим окуттям. Хлопець спробував відчинити їх коцюбою, але ті навіть не ворухнилися. Хтось дуже хотів, щоб їх більше ніколи не відчиняли.
Толпі втік тим самим шляхом, яким прийшов. У цьому будинку страх сплітав павучі мережива, а смерть стукала у вікна.
Тепер, усе ще вагаючись, він стояв перед дверима із кольоровою шибкою у формі ромба, та боязко стукав, наче калатав у двері замку людожера.
Спочатку йому ніхто не відповів. Але коли він постукав удруге та втретє, то почув нервову крутанину та шурхання кроків у сінях; скрипнула підлога, темна тінь мигнула у віконці. Пані Марія, вся у вдовій чорності, нарешті відчинила двері.
— Днь-добр… — Толпі глитнув слину, незграбно вклонився. Знову відчував себе шмаркачем, а не зухом з банди Мишей, перед якими тремтіла вся єврейська частина міста.
— Це ти, — сказала пані Марія після довгої-довгої павзи.
— Це я. Днь-добр… — Толпі раз у раз згинався у журавлиних поклонах.
— Я думала, ти мертвий.
Лише тепер до хлопця дійшло, що пані Марія не могла знати про його участь у смерті Геспера. Він відчув себе дещо впевненіше. Сумління, правда, штрикнуло під ребрами крижаною голкою, але Толпі вже достатньо навчився брехати, щоб уміти у разі необхідності його притлумлювати.
— Чи можу я увійти?
— Авжеж, дорогенький. Вибач, що тримаю тебе на порозі.
Усередині пахло старістю — тією специфічною сумішшю нафталіну, крапель для шлунка та легкої задухи. Старопанська аура будинку пані Марії непомітно перейшла у вдовину. Може обидва ці стани не надто один від одного відрізнялися.
