Перш ніж він постукав, зняв з руки пов’язку. В цьому місці, як і в будинку пані Марії, цій пов’язці не зраділи б.
Коли Зоряниця Серпнева стала на порозі, він її не впізнав. У світлі дня був непомітний її вечірній блиск. Темна кімната за жіночими плечима пахла теплом спецій, наче нутрощі пряника. Перш ніж Толпі встиг розтулити рота, Зоряниця Серпнева промовила:
— Не ввійдеш, доки не залишиш демонів на порозі.
Хлопець затнувся та безпорадно озирнувся.
— Його зі мною немає. Я вбив його свяченою водою.
— Я не кажу про бідне мале лихо з вербового дупла. Цього демона ти насправді позбувся, але хіба ти не чув, що якщо виженеш одного і не впильнуєшся добре, то одразу прийдуть до тебе сім демонів, значно злостивіших, ніж перший? У тобі сидить їх не семеро, а сім раз по семеро. Йдуть за тобою крок у крок.
— Пан Геспер мертвий, — почав він з іншого боку. — Його роздерли птахи. Місяць… розбився. Новий місяць. Той, що його пан Геспер витопив. Я маю… я маю зробити новий. Я знаю як. От тільки метеликів мені треба і вашої допомоги. Дуже прошу.
Тінь болю промайнула обличчям Зоряниці Серпневої, наче на мить згасло сонце.
— Ти не ввійдеш, доки не залишиш усіх демонів на порозі.
— Бабська балаканина! — звівся дибки Толпі. — Не хочете допомагати, то й не треба! Обійдуся! Старі баби однакові, що одна, що друга, тьху!
Хотів харкнути на землю, але слина прилипла йому до губи, а потім — до руки, коли витер уста рукавом. Він вилаявся, якомога бридкіше, й кількома широкими нерівними сходинками рушив у бік вулиці. Мав ще намір спустити штани та показати відьмі голий зад, але шнурок, який підтримував штани, заплутався. Тож Толпі удав, що нахиляється, аби його зав’язати. Коли глянув через плече, Зоряниця Серпнева все ще стояла на порозі.
Він мандрував містом, мимоволі тримаючись надії, що остання з осіб, які могли б йому допомогти, не підведе. Довелося знову повернутися до Старого Міста. Коли він, пішовши навпростець, пролазив крізь діру в мурі позаду театру, в нього задзвеніло у вухах, наче хтось приставив до його голови вібруючий камертон. На коротку мить Толпі забило памороки і в грудях завмерло серце, але одразу відпустило. Це від горілки, напевно, від тієї жидівської горілки, подумав він та обережно ступив під Смертюха.
Він поволеньки наближався до базиліки домініканців, уважно дивлячись навсібіч, наче йшов щось красти. Отця Рушеля Толпі боявся значно більше, ніж пані Марію та Зоряницю Серпневу разом узятих, тому й зустріч із ним залишив наостанок: боявся почасти тому, що чернець був чоловіком, а почасти — бо той уже був мертвим. Толпі ще не встиг зрозуміти, що живих належить боятися більше, ніж померлих, а жінок більше, ніж чоловіків.
Перший з домініканців, кого він став розпитувати у костелі, здивувався.
— Отець Рушель мертвий вже десятки років, — сказав. — Помер через святість.
— А янголи? Ті, що висіли тут під стелею, а потім пройшли процесією через місто та полетіли на небо. Ані одного не залишилося? Мені б придалося їхнє пір’я.
Чернець поблажливо посміхнувся.
— Процесія? Та це ж лише казки. Нічого такого не було й бути не могло, але в ці важкі дні люди втішаються, як можуть. Янголи висіли під стелею, але якийсь час тому попадали. Добре, що нікому нічого не сталося. Ми їх усіх поскладали на купу і спалили позаду костелу. Треба було це зробити набагато раніше. Вони лякали вірян, а останніми роками в Церкві є поганим смаком когось лякати.
Коли домініканець пішов собі, Толпі став безцільно тинятися храмом і незабаром у сповідальні побачив отця Рушеля. Завагався, але став на коліна. Перехрестився, наче відганяв муху.
— Це я, Толпі, отче. Мені потрібна допомога, бо… місяць знову розбився. Пір’я янгольського треба, а домініканці кажуть, що спалили всіх янголів на багатті, хоча я бачив, як ті полетіли на небо. Або й іншої допомоги, байдуже якої. Я маю зробити місяць, бо як же це — світ без місяця… Бачите-но, я не сказав… першого разу це я той місяць розбив, та й за другим разом, начебто, також я, хоча й не хотів того.
Примарний чернець нахилився до решітки сповідальні.
— Ти прийшов сюди сповідуватися?
Сповідуватися? Кілька днів тому — може, і так, хоча навряд чи до пуття зумів би про все розповісти. Але сьогодні? Толпі відчув, як щось у ньому твердішає та кам’яніє в шкарлупу. Може, серце, може, щось інше, ще глибше. Дивно, але йому від цього було добре. Відчував себе чоловіком, а чоловіки рідко сповідуються.
— Ні, — заявив він із задоволенням, яке навіть йому самому видалося особливим. — Не сповідуватися. Потребую допомоги.
— То почекай, доки я скінчу сповідувати.
Толпі заціпенів. Чернець із тим само успіхом міг би дати йому в пику, наче якомусь молокососу. Йому, Толпі з банди Мишей!
— Чекаєш ще на щось?
