— У мене навіть його фотокартки немає, — сказала господиня, посадовивши Толпі на пласкому пуфі в темній, заставленій масивними меблями кімнаті. Подала чай у філіжанках з порцеляни — і навіть цукор у важкій цукерниці. Вже кілька днів Люблін повертався до зовнішньої нормальності, необхідні товари знову стали доступними. Філіжанок же було три.
— У мене навіть його фотокартки немає, — повторила сама до себе стара жінка. У напівмороці вона нагадувала нашорошену сову. — Не встигла. Шлюбної світлини ми також не робили. Наче все це був лише сон. Але ж не був, правда?
Він неспокійно засовався. Не для цього він сюди прийшов. Сумління дзижчало над вухом, наче комар, і його було вкрай важко відігнати.
— Минулої неділі я подала йому на сніданок чай. У цій філіжанці. Думала, що так уже воно й буде. Що станемо просинатися недільними ранками в теплій постелі, разом пити чай — чай, бо кави він не пив, я знаю. І розмовлятимемо собі або й ні, бо в певному віці вже мало про що можна говорити. А може, зрештою, і в будь-якому віці не треба говорити забагато, але людина, коли вона молода, цього ще не знає, і їй здається, що в неї є чимало про що сказати. Ну, так я думала. А тут виявилося, що це було лише раз, один-єдиний раз. Хоча і за нього треба дякувати Богу. Тож потім я забрала ці філіжанки. Знаю, що це крадіжка, але тільки вони й лишилися мені на згадку про нього… — вона махнула рукою, засоромившись. Раптом глянула на хлопця. — Ти ж був там із ним, правда?
Толпі кивнув. Сьорбнув чаю.
— Як… як воно було? — вона гарячково втупила у хлопця проникливий погляд. Він не міг витримати цього погляду.
— Ми не встигли, — збрехав він. — Вийшли на балкон вежі, коли годинник закінчив вибивати північ. Птахи вже чекали там і задзьобали пана Геспера та пана Ґорґоновича, — промовив він завчасно приготоване пояснення. — Мені прикро. Я нічого не міг вдіяти.
— Знаю, знаю, дитино. Така смерть… Він, мабуть, дуже боявся.
Толпі знав, що така розмова відбудеться, проте вигляд цієї старої сови, яка вдивлялася кудись у порожнечу, неможливо було стерпіти. На мить правда підкотилася йому до горлянки, але він був надто великим боягузом, а тому знову її проковтнув.
Крім того, йому ніколи не спало б на думку, що Геспер міг боятися в мить смерті. А те, що по щоках пані Марії котилися великі, наче перлини, сльози, дійшло до нього лише по якомусь часі.
— Вибач, — прошепотіла вона та висякалася у хусточку, облямовану мереживом. Зробила це із чималою грацією та чарівністю. Так могла б висякати ніс пансіонерка.
Толпі не знав, як реагувати на жіночі сльози, тож взагалі ніяк не відреагував. Вичекав довгу неприємну хвилю, а тоді сказав:
— Пан Геспер віддав життя, аби створити місяць. Якщо не буде нового, люди вимруть, бо… — він замовк, намагаючись відновити у пам’яті слова бабуні Славуні, — …бо місяць править гуморами в тілі баб. А я можу спробувати. Я все бачив. Потребую лише ключа від лабораторії пана Геспера. Він же у вас?
— Ключ? Від лабораторії?
Він кивнув. Погляд пані Марії став твердим, наче алмаз.
— І що ти собі, хлопче, вигадав? Ти хочеш місяць зробити! На Бога!
— Але ж я бачив…
— І що з того, що ти бачив? Я колись бачила на авіапоказі, як керувати літаком. А хоча б навіть ти і зумів, то не повинен цього робити. Надто багато вже горя ці місяці принесли.
— Прошу вас, люди ж вимруть…
— То все байки. Без волі Божої не вимруть, а якщо навіть і мають вимерти, то таким, мабуть, є Боже провидіння, і жодні жидівські чари тут не допоможуть, а душі людській нашкодять. До деяких справ не повинні торкатися пальцем навіть учені, не те що недозрілі хлопці.
— Я не хлопець, — обурився він. — І прошу мені допомогти. Мені потрібен ключ.
— Я помітила, що ти хитруєш, мій дорогенький, — жінка суворо звузила очі. — Що ти не зовсім щирий зі мною. Про що йдеться?
А Толпі, оскільки він і справді був хлопцем, а не чоловіком, зрозумівши, що нічого тут не отримає, підвівся, буркнув неґречно «доп’бачення» і вийшов, залишивши пані Марію в самоті та вдівстві.
І ледве він ступив на вулицю, як великий гайворон наробив йому на голову.
—
Був розлючений. Настільки розлючений, наскільки може бути розлюченим підліток. Знову пов’язав на передпліччя червону пов’язку. Йшов містом широким, сягнистим кроком. Люди давали йому дороги, тож скоро він відчув себе трохи краще.
Кружляв він доволі довго, перш ніж дістався до мети. Бо так часто буває, що міста абсолютно по-різному являють себе, коли ми прибуваємо до них вперше і коли ми до них призвичаюємося та осідаємо там. Напрямки світу люблять тут змінюватися, відстані скорочуються або ж — навпаки — подовжуються в нескінченність. Пам’ять викидає коники, і виявляється, що якихось місць, які ми пам’ятаємо, зовсім немає.
Але Толпі якось вдалося дістатися на Горішню Панни Марії. Береза все ще росла на даху низького будиночка із зеленими віконницями. Нічого не змінилося.
