Порожнє небо полностью

Крізь голе гілля цідилося зоряне світло, і поміж деревами не було надто темно. Толпі нервово бігав туди-назад, аж нарешті почув тріск та шелест в заростях неподалік.

Янгол лежав, зарившись у вологий підлісок. Його сяйво майже повністю згасло. Він нагадував недбало кинуту дитиною ляльку з руками та ногами, викрученими під дивними кутами. Він здригався, наче у нападі падавиці, й ледь чутно стогнав. Чорна пляма, що розквітала під правим крилом, повільно повзла білим тілом. Толпі спало на думку, що прибулець з неба повинен мати кров блакитну чи срібну, наче місячну, геть іншу, ніж у людини. Хлопець міцніше стиснув штуцер у спітнілих долонях; ніколи не відомо, що може спасти янголові на думку, особливо якщо він янгол упалий.

Мешканець неба не мав на собі одягу й поза сумнівом був чоловіком. Усі янголи є чоловіками, бо ж інакше вони не могли б грішити з людськими доньками, як про це говориться в Книзі Буття. Коли Толпі наблизився до янгола, на блідих вустах прибульця з небес луснула кривава бульбашка. Хлопець уже був думав, що той сконав, але сині губи по-риб’ячому ворухнулися:

— …ke wa-szemajim ken ba-arec[58]…

Знерухомів, хоча все ще дихав — неглибоко, болісно, але ж дихав. На його чолі перлився піт. Толпі обережно завдав собі янгола на плече. Небеснянин крикнув, усередині його щось хруснуло.

— …u-slach lanu al chataejnu[59]… — болісно застогнав він.

— Ну, тихо, тихо. Я не розуміюся по-янгольському.

Янгол був важким і холодним, липким від крові. Хлопець із обридою тягнув його. На інше плече він повісив рушницю; було незручно, але не хотів лишати її в парку.

Коли він дотягнув небеснянина до Підвалля, до підніжжя староміського пагорба, йому спало на думку добити прибульця, бо життя витікало з того швидко, разом із кров’ю та потом. Стріляти він не хотів, аби не привернути уваги ересківців. Навколо лежали биті пляшки, і якусь мить Толпі розмірковував над тим, щоб перерізати янголу горлянку шматком скла, але одразу так засоромився цієї думки, що удав перед собою, ніби думки тієї зовсім не було. Розчулено погладив прибульця з неба по голові, як гладять дитину, зручніше підпер плечем і почав спинатися нагору. Віддих клубочився туманом у морозяному повітрі.

Коли він нарешті опинився нагорі, то подумав було про те, аби вирвати з янгола кілька пір’їн і залишити його біля хвіртки монастиря домініканців — нехай ним займаються брати-ченці. Але потім перед його очима постав отець Рушель, який кивав із розумінням, що цуценятко Толпі не вміє зробити одного чистого пострілу і тепер прирік чарівне створіння на страшенні муки. Тож він поволік небеснянина далі, на Золоту, номер три. Там опустив його на бруківку, сам знову видерся ринвою на другий поверх, а потім відчинив зсередини двері.

Поклав янгола в кімнатці Аделі. Обмив небеснянина, оскільки в того був зламаний хребет і він ходив під себе. Обережно розгорнув крило — те було зламане, замащене кров’ю й тілесними рідинами, а рана під правою лопаткою — глибокою, аж видно було потрощені кістки. Толпі не знав, що з усім цим робити, тож промив водою та обв’язав тіло янгола знайденими в аптеці бинтами, а коли тих забракло, то скористався накрохмаленими аж до тріску сорочками Тифона. Але хоч би скільки шарів накладав Толпі, бинти все одно ставали кармазиновими. Тож він облишив цю справу і пішов до аптечки.

Знайшов там пляшечку коньяку і трохи піґулок у темних баночках. Не вмів читати й поняття не мав, що саме написане на етикетках. Тож узяв жменю піґулок, по кілька з кожної баночки, і силою запхав до рота янголу, а потім змусив його зробити кілька ковтків коньяку. Янгол давився, але ковтав.

Може, він не любить кольорових, подумав Толпі. Але ж якась напевне подіє.

— Miriam ha-kdosza, em ha-Elohim, hitpaleli baadejnu hachot’im[60], — гарячково шепотів небесний прибулець. Схоже, в нього був жар, бо він горів, наче його тільки-но вийняли з печі, здригався у корчах, а тіло виділяло солодкавий, немов дим кадила, запах, який здавався то приємним, то від нього накочувалася млість. Для певності Толпі ще влив у нього трохи коньяку, поклав на лоба холодний компрес, прикрив по вуха ковдрою — і пішов собі спати, як колись, у кімнатку на мансарді.

Пані Марія перед тим, як покинути будинок, прибралася навіть тут. Випрана ковдра пахла милом. Толпі волів би, щоб та була просякнута запахом його поту, снів та пестощів Аделі, але хлопець хитався від утоми, тож, незважаючи на чистоту, відразу заснув.