Разом вони дісталися вершини, до церкви зі світлої деревини під трьома куполами, звідки було видно весь світ. Там, звідкіль прибув Іван, — на заході — сонячний блиск лягав на Бескидах теплим золотом осені. Але на сході клубочився дим, величезні птахи кружляли в небі, наче ліниві мухи. З долин тягнулися натовпи обірванців — чоловіків та жінок, дітей і старих, здебільшого в лахмітті, дехто був зовсім голий. Крутою стежиною два костисті воли мозольно тягли віз, повний трупів. Усіх вітали та благословляли на порозі церкви святий Юр та святий Димитрій Мегаломартир[15]: перший — бородатий, плечистий, із діадемою ореолу замість шолому, другий — ще головус, із увіткнутим в самий центр наперсника уламком списа, по якому стікала кров. Обидва верхи та озброєні до зубів. На камені неподалік, склавши всі чотири крила, сидів Михаїл Архангел та гострив меч точилом, час від часу на пробу махаючи клинком; тоді здавалося, що лезо перетинає навпіл вітер та світло, а від погляду на нього боліли очі.
Віз із трупами нарешті піднявся на гору, й померлі почали підводитися, штовхатися, злазити один по одному на землю. Ті, що лежали зверху, були висушені, прожарені сонцем, із очними западинами, що зяяли пусткою. З тих, що були насподі, роздутих надлишком газів, стікали трупні соки, які позначали кожен їхній крок слимачим слизом. Більшість була ще свіжою, із виразними плямами застійної крові, але виднілося й кілька зовсім голих скелетів.
Усі як один посунули у відчинені двері церкви.
— Ходімо й ми, — сказав Максим Сандович. — Бо нам може забракнути місця.
Але здавалося, що, незважаючи на юрбу живих та мертвих, що клубочилася за дверима, місця вистачить для всіх. Вони проминули жінок та дітей у бабинці[16], зупинилися посеред нефу. Під ногами шелестіло сухе листя, сонце дерлося між гіллям могутніх буків, що створювали стіни та стропила церкви. Іванові здалося, що буки глипали на вірних суччям, яке нагадувало Боже око. Іконостас червонів горобиною.
Вірних прибувало та прибувало; либонь, сходилися вони з усього світу та з усіх часів. І всі вони купчилися всередині церкви, а місця все ще було вдосталь. Коли ж нарешті з дияконських воріт[17] у диму сандалових пахощів вийшли святі Кирило та Мефодій, Максим Сандович взяв у Івана п’ять хлібин та три в’ялені рибини і роздав усім як проскуру[18].
—
— Амінь! — вихопилося з тисяч горлянок, як живих, так і тих, що були пожерті гниллю.
Усю літургію Іван дивився в листя під ногами, не насмілюючись підвести погляду. Бо здавалося йому, що Спас Нерукотворний підморгує йому з мандиліону[19], розтягнутому поміж гіллям горобиного іконостасу.
Коли святий Кирило почав проголошувати гомілію[20], Іван зрозумів, що зібралися вони тут перед суворою битвою із Союзом. Страх поповз йому вздовж хребта, а ноги зробилися м’якими, наче замість кісток він мав віхті сіна. Бо хоча він прагнув Святої Руси, війна все ж таки була доменом панів та цісарів; русняки з гір завжди у війні втрачали, і хай би хто виграв — вони завжди програвали. Але навіть якщо б він і хотів утекти звідси, натовп навколо був таким щільним, що Іван навіть озирнутися не міг. Втім, Максим Сандович щось відчув, бо поклав важку долоню на плече Івана, а губи його скривилися посмішкою — жорстокою та злою. Тож Іван, хотів він того чи ні, мав слухати слова Кирила, а коли їх слухав, струмочок надії проник у його серце, й він помислив, що, може, цього разу, одного-єдиного разу руснякам усе вдасться.
Коли ж сивий святий сказав: «І я боюся. Коли за нас Бог, то хто проти нас[21]?», Іван відчув, як на його згорбленому хребті тріскається шкіра і як ростуть з-під неї крила, світлі та пір’ясті, як стягує йому болісно лопатки, змушуючи випрямитися. Бо не можна одночасно носити крила і горбитися. Зрештою, відбувалося таке не лише з Іваном: крила виростали в того й у тамтого, навіть у кількох скелетів, які невпевнено тулилися на порозі бабинця. Шум та тріпотіння розійшлися нефом, наче то була це не церква, а голуб’ятня.
Наприкінці роздали зброю: одним Михайло Архангел вручав мечі, іншим святий Юр — списи, а третім святий Димитрій давав луки та сагайдаки, повні стріл. Не проминули жодного чоловіка, живого чи мертвого, ані головусів, ані старезних старців.
Коли по літургії вони висипали надвір, Союз уже чекав на них.
Виглядав він так, наче стояв на полонині століттями, увесь червоний від іржі, відгонив залізом — наче гроза чи кров. Тягнувся кілометрами, з півночі на південь, їжачився трубами, що пахкали димом, та сталевими дулами танків. Жовніри, наче мурашки, роїлися попереду. А Союз повз поволі, потроху та без милосердя. Земля тремтіла від мільйонів його ніг, гусениць, коліс, у повітрі відлунювало машинне дудніння його серця. Крізь хмари диму неможливо було розгледіти світ поза ним, і невідомо було, чи залишався взагалі якийсь світ після проходження там Союзу.
