Найбільше вабило його світло. Іван міг споглядати на нього годинами, і ніхто навіть не здогадувався, на що він дивиться насправді. У хаті, в коморі чи в стодолі світло мало колір меду, золоті цяточки пересувалися підлогою, крихти куряви вирували в його снопах. Набувало воно барви лише в замкнених приміщеннях — на відкритому просторі було прозорим та яскравим аж до головного болю. Таким світло буває ранньою весною. Іван шукав на небі його джерело, бо те сяйво, здавалося, йшло не від сонця, але звідкись з-поза нього. У безхмарні дні це було особливо помітно: блакить навколо сонця завжди біліша, випаленіша, але такий самий відтінок прибирає і небо біля самого горизонту, чи від сходу, чи від заходу, півночі чи півдня. Здається, ніби світ підводиться у світлі.
Тож, може, через темряву, що оселилася в його очах, а може, через довге вдивляння у світло Іван не помітив настання чергової весни. Навіть про призов Григора до війська він довідався випадково.
— Заховайся десь у горах, — казала Мровлиха. — Батько в попередню війну пів року на Магурі сидів.
— Я не стану ховатися по лісах, — Григор зручніше вмостився на лавці. — Я вже майже ґазда. Не хочу в армії прислужником бути. Силою мене не візьмуть.
Ніхто не встиг згадати про Григора, бо ледве за тиждень небо загуло похмурим басом «Мессершміттів». По тому з’явилися чорні німці на панцерних возах, схожих на сталевих жуків, та зігнали русняків під церкву. З того дня почалося реквізування живності та збіжжя, чи хто мав, чи не мав — звичайне солдатське злодійство, як на будь-якій війні. Начебто тому та тому в сусідніх селах німці прострелили голову позаду хати, десь хапали хлопців та вивозили невідь куди й навіщо. А у містах німці начебто погрожували, що всіх жидів переловлять і як вошей повинищують — і мали б тоді скористатися якимсь чортячим способом, бо не стане людських сил на таке, немає в людині аж стільки гніву та злості.
Так ішла війна в Івановому селі. Не було пострілів, не було крові, але світ навколо стогнав від бурі, й страх стискав горло. Страх і голод, бо чорні німці точно вираховували, хто скільки має дати зерна та сала, скількох курей і скількох свиней. Влітку та восени воно було ще сяк-так, але весна по зимі йшла важка; в будинку Мровлів тоді їли дику моркву та заячу капусту.
На четверту чи п’яту зиму війни скрута настала сильніша, ніж раніше. Німцям, схоже, погано велося, тож вони грабували села, наче шершні бджолині вулики. Мізерні запаси швидко скінчилися, й дном комори засвітили вже по Йордані. Лютий прийшов, скутий морозом таким сильним, що земля схопилася на пів метра вглиб — неможливо було дістати навіть тих припасів, які Григор під загрозою смертної кари сховав від німців у лісі. Найстарший Іванів син намагався ставити тенета, але в ті нічого не потрапляло. На запусти[22] Мровлі їли відвар з кори та трутовики.
Трутовик — губчастий та нудотний, а варити його треба довго, інакше приносить він гарячку та сни наяву, і це не спокійні та лагідні видіння, як після маку, а сни чорні та пошарпані, наче вихоплені звідкись з-поміж чистилища та пекла. Росте він у серці лісу, в найтемніших ярах і урвищах, там, де навіть у найлютіший мороз із тихим плюскотом дзюркотять струмочки. Ліс у лютому скутий білою, злою та зрадливою тишею. Ніколи не знати, чи не блисне зненацька ця тиша вовчими іклами. Тому Мровлі ходили до лісу завжди разом — Іван, Григор, Сємьон та Фейка. У кожного була сокира або оскард, а на грудях носили вони іконку святих Косьми та Даміана, які охороняють від вовчої погибелі.
У середині лютого у відомих Іванові закамарках не стало навіть і гриба. Молодші сини похворіли: схоже, рештки трутовика або ж погано відварили, або ж потрапив між ними інший, отруйніший гриб. Била їх пропасниця, хоча батько клав їх на пічку та ще й прикривав периною; коли ж вони починали слинити та маячити, мати давала кожному на язик по краплі витяжки з ягід блекоти.
Якось уночі Іван почув, як Григор та мати перешіптуються поміж собою. Обоє сиділи біля пічки та, напевне, думали, що старий уже спить. Іван виразно не почув ані слова, але й так відав, про що вони радяться. Тож не надто здивувався, коли ранком наступного дня Григор устав над ним і сказав:
— Підемо, батьку, на Помирки.
Вийшли вони з хати. Сємьон та Фейка й далі марили, а Іванова баба стояла, згорблена, спиною до них.
Холод надворі проникав у кістки та заморожував дихання в легенях. Долина лежала в сніжній білості, наче небіжчик у савані. Небо над ними було розтрісканим та сірим, сніг сипався з нього, наче вапно зі стелі. Іван та Григор брели по снігу, що сягав вище колін: попереду син, вищий на голову, а його слідами — батько. Йшли вони швидко, так швидко, як тільки могли, бо Помирки були далеко, а зупинитися — означало померти. Під гору, лісом, а потім до Холодної Води, в голу, похмуру долину, що зусібіч оточена горами. Швидко, поки сонце ще на небі. Взимку сутінки в горах несуть погибель.
