Коли вогонь вдирається до церкви, жеручи листя на підлозі, коли дим виїдає очі, а пустельний жар спопеляє легені, Іван, мнучи в руках мандиліон, хрипить з дна пересохлого горла:
— Отче наш, що єси на небесах…
Немає поруч Максима Сандовича, немає Архангела Михаїла, немає нікого, бо помираєш ти завжди на самоті.
Йдучи геть, він не може не озирнутися. Озиратися — це частина буття людиною.
Руїни церкви курилися димом. Кілька букових стовбурів, звуглених та потрісканих, стриміли догори, наче ребра прадавньої потвори. Вціліла лише дзвіниця, що стояла оддалік, вогонь ледве обсмалив її. Лише це й залишилося.
Іван Мровля нишком повернувся до світу. Нікому не зізнався, що бачив і свідком чого став. Навіть дружині, яка привітала його:
— І де ти лазив? Усе сама маю робити.
Саме палила листя на городі.
Відтоді як Іван Мровля повернувся додому, світ цілком змінився.
Почалося з того, що першої зими по смерті Івана в його первородного сина, Григора, висипало вуса. Сталося це на святого Миколая, коли мороз почав пробиратися в хату крізь шпарини під вікном, а Григор взявся латати діри глиною та соломою.
— Мохом тре’ було запихати, — буркнув Іван.
— Одразу в лютому викришиться, на Масницю навіть купки його не залишиться. Та від моху ще й дерево гниє і розбухає.
— Кажу тобі, мохом напихай. Ніц краще тепла в хаті не тримає. А цим ось можеш собі дірку в дупі заткнути. Я все життя мохом вікна латав.
— Ну, тож цього року буде залатане як слід, — Григор стиснув губи у вузьку смужку і навіть не глянув на батька; лише м’язи на щелепах грали. От саме тоді Іван уперше й помітив темний мох над губою сина.
Ночами Григор хропів, наче старий чолов’яга. Іван добре це чув, бо по смерті майже не спав. Лежав годинами під боком у дружини, вслухався у дихання близьких, у тихі похропування, свисти та попірдування і вдивлявся у павутинний морок під стелею.
Схоже, темрява добряче налягла йому на очі, бо бачив він усе гірше й гірше. Помітив це одного разу, палячи під хатою цигарку. Було це в січні, коли брудно-біла земля, здається, зливається із розтрісканим небом кольору вапна, й немає між ними чіткої межі. На небі Іван побачив ледве помітні вируючі плямки, мов напівпрозорі пуголовки в каламутній воді; серединою ж неба пливла розмита темна цятка. Іван повів поглядом, а крапка подужала за ним — світ навколо плямки деформувався, краї його викривлялися, наче при погляді крізь товсте скло. Прикриєш одне око: літає. Прикриєш інше — також літає, хоча й не так виразно. Простягнеш руку, аби схопити, але не зумієш: плямки літають та літають, ніби перед обличчям, але ніби й нескінченно віддалені, а реальність навколо них зміщується.
З того самого дня темрява товаришувала Іванові крок за кроком, вдень і вночі. Бувало й таке, що годинами він вдивлявся у той рухомий шматочок ночі. Хтозна, може, це була діра в світі, що залишилася після Бога, який загинув на високій полонині?
З часом плямка збільшилася настільки, що Іванові доводилося дивитися краєм ока та по-пташиному нахиляти голову, за що багато хто із співрозмовників на нього ображався, бо здавалося, що Мровля їх зовсім не слухає.
Ранньою весною, коли Іван орав волом довгу смужку землі, Григор підійшов до батька, глянув на нього згори та обережно забрав плуг з його рук.
— Дайте, отцю. Криво щось йдете, на зріст людини вбік з’їжджаєте.
І так сталося, що чорна плямка відгородила Івана від людей та від світу, бо немає світу поза людьми. З того часу він сидів біля пічки та спостерігав. Спочатку людей. Свою бабу, яка щоденно виконувала той самий набір рухів та справ, ритуали готування журеку, чищення картоплі, годування курей і собаки, замітання підлоги завжди за рухом сонця, про що вона, напевне, навіть не замислювалася, й навіть дихання її в ці хвилини мало чітку довжину: від сімнадцяти до двадцяти трьох вдихів, що посвистували десь у глибині грудей. Григора, який завжди виходив з хати по сніданню та повертався перед сутінками, трохи пахнучи горілкою, і глиняна підлога похрустувала під його ведмежими кроками. Швидкі, нервові рухи двох молодших синів, Сємьона та Фейки, які ніколи не ставали до розмови, не бувши питані, а коли вже мовили, то слова в них обривалися та висіли десь у повітрі; нагадували вони Івану малих, полохливих створінь, що живуть у заростях чи в підліску.
Іван і сам майже припинив озиватися. До корчми заходив зрідка: люди уникали його, а горілка була й вдома, та й не мав він потреби багато пити, аби упитися. Траплялися й такі дні, коли він не промовляв ані слова. Це мало що змінювало, і, здається, ніхто з рідних цього не помічав; можливо, люди взагалі небагато що можуть одне одному сказати.
Пізніше надійшов час на справи.
