Порожнє небо полностью

Один із танків ригнув вогнем, вирвавши чималий шмат схилу нижче церкви. Іван був би впав від струсу, якби не підперся мечем. Чорнота зі сходу тріумфально завила сиренами.

— Славься, Рууууусь!!! — гарикнув у відповідь святий Максим Сандович і з піднесеним мечем перший побіг уперед. За ним рушили верхи святі Димитрій та Юр, і Архангел Михаїл із мечем гострим, наче сам мороз, і слов’янські апостоли під штандартом із мандиліоном — рушила вся Русь.

— Слааааавься-аааа!!!

Русь ринула, наче лавина. Союз плював з кулеметів так, що аж кипіла земля, снаряд з «катюші» вдарив прямо в лівий фланг русняків, трррух, у повітря злетіли шматки тіл та грудки землі — Іван краєм ока помітив це за мить до того, як руське військо вдарило у тіло Союзу. Крик, скрегіт сталі об сталь, гримотіння таке потужне, що майже нечутне: воно відчувалося радше як тягар, що тисне на скроні. Іван кричить та рубає, січе мордяки червоних солдатів, бо навкруги нічого, лем ці мордяки, мордяки та сталь, смердить стоптана земля, гуп, гуп, стугонить у скронях кров. Славься, Русь! Січена вогнистими мечами, колота розжареними списами, потвора здригається, вгору летить сталева луска, відкривається голе нутро, повне кабелів, трубок і дротів, сморід горілої міді лоскоче ніздрі. Неподалік Максим Сандович божевільно сміється та рубає мечем дула танків, стинає голови червоних солдатів.

Союз відступає, крок за кроком, дряпаючи землю іржавими пазурами, тріщить, скреготить. Русняки кусають, наче змії. Забруднений пилом та кров’ю мандиліон в’ється над їхніми головами.

Аж тут якоїсь миті голова старого Юра вибухає кривавою хмарою, переляканий кінь стає дибки, топче ворогів і своїх, рука безголового тіла все ще стискає семистопний спис. Інший снаряд розвалює Мефодія, Кирилу відриває руки, прострелений мандиліон на розтоптаній землі, в крові та гною. Іван бачить усе те, бо воно недалеко, а за мить до нього доходить, що русняків залишилася ледве жменька, решту Союз розчавив, розніс багнетами, втоптав у багнюку.

— До церквииии!!! — виє Архангел Михаїл. — Відступаємо! До цееерквиии!!!

Кігтиста лапа однієї з машин Союзу, тих, що плювалася димом, от-от і дотягнулася б до мандиліону, який лежить у болоті, коли це Іван замахується мечем, рубає сталеву руку та підносить ікону із обличчям Нерукотворного Спаса, із обличчям білим, переляканим та продірявленим кулями. Поряд Максим Сандович підхоплює святого Кирила, перев’язує шматками своєї мантії кукси, з яких ллється кров. До церкви, далі, до церкви, Архангел Михаїл закриває їх крилами — трьома, бо четверте відрубав вражий багнет. Іван суне багнюкою, землею, зрешеченою кулеметними кулями, грузне, наче в кротовиннях.

Нарешті вони дістаються бабинця храму, де у страху збилися докупи жінки та діти. Архангел зачиняє двері, в які відразу із гримотінням б’є Союз: так, що аж стогнуть завіси. Баби з тих, що притомніші, кидаються перев’язувати поранених, особливо святого Кирила, який, незважаючи на те, що кукси його туго перебинтовані, все ще стікає кров’ю.

Тоді озивається хтось із беззубих дідів, дивлячись на мандиліон в руках Івана:

— Господи помилуй! Бога нам убили.

Бо обличчя Нерукотворного зім’яте та посіріле, рот розтулений, очі затягнені імлою та закочуються кудись під повіки. Всі замовкають. Чути, як Союз добувається до церкви, як впинається пазурами в дерев’яні стіни. Аж нарешті ворог відступає, й западає могильна тиша.

— Він пішов геть? — тихесенько питаєть хтось із дітей. І кожен сам собі ставить те саме запитання та молиться подумки, аби Союз наситився Богом, бо ж це Божа справа — помирати за людей. І чому потвора не змела церкву одним снарядом з «катюші», га? Мовчання таке напружене, що від нього аж боляче.

Звідкись запахло осінню — паленим листям та дровами, й перед Івановими очима постав батько, Сємьон Мровля, який впорядковує на зиму сад. На мить Іван відступає вглиб себе та повертається у дитинство, наче все життя йому лише наснилося або наче було воно життям іншої людини, далекої та чужої.

Отакий цей дим. І лише коли він починає клубочитися за вікнами та просочуватися крізь щілини в букових стінах, русняки розуміють, що відбувається.

— Живцем нас хоче спалитити, сучий син!!!

— Господи, помилуй!…

— Рятуйте нас, добрі Божі святі! — стогне стара баба у квітчастій хустці й падає до ніг святого Кирила, але відразу відстрибує, наче ошпарена, бо слов’янський апостол уже холодний, непорушний та сірий.

Дим густішає та густішає, страх розходиться людьми, наче пожежа полониною, плач, крики, завивання. Хтось відчиняє двері, жар вривається досередини, вогонь тріскотить, шпаркий вогонь минулорічної трави, якою, схоже, обклали церков. Неможливо прорватися, дехто намагається, але відступає на крок від полум’я, навіть ті, хто вже мертвий, бо смерть від вогню найстрашніша, немає гіршої. Все важче дихати, за кілька кроків нічого не видно, вірні чавлять один одного, під ногами валяються тіла, наче на полі битви. Іван ледве помічає все це, у голові йому паморочиться від диму.