Восени в горах озвалися вовки. У паморозні вечори їхнє виття неслося від долини до долини. Люди казали, що вони нападають на села, загризають чоловіків, жінок, дітей, і що це дивні вовки, бо за їхніми зграями тягнеться жах та згарище. Але, схоже, мали б це бути руські вовки, бо палали виключно села ляські та словацькі. Не раз нічний виднокрай ярився загравою, особливо на сході, на Дукельському перевалі й далі. Червоне небо над чорною землею.
У цей час Григор почав зникати з дому. Повертався за кілька днів, зарослий, похмурий та брудний, пахнув кров’ю і лісом. Коли матір намагалася із ним заговорити, лише мовчки споглядав свої брудні нігті. Але завжди з тих походів він приносив м’ясо, багато м’яса, яке стара солила та в’ялила. Цієї зими голод Мровлям не загрожував.
Якоїсь ночі Іван раптом прокинувся із враженням, наче хтось ходить дахом. Спав він так сторожко, що прокинутися міг навіть від кроків кота, що заходить у хату, або від довгого бздьоху дружини. Іван сів на ліжку й подумав, що ті кроки йому наснилися. Тихо. Розмірене похропування Мровлихи, майже нечутне дихання Сємьона та Фейки. Григора вдома не було. Вікно деренчало від вітру, в дерев’яних стінах шаруділи короїди. Ніч.
І тоді він знову почув кроки. Швидкі, нервові. На стрісі. Ні, не на стрісі. Щось ходило по хребту даху. Іван звівся на ліжку, підійшов до вікна. Надворі темрява. Неподалік коливалися під вітром яблуні, черемшина, худі кущики порічок; їхнє гілля дибилося на тлі чорнильного неба.
Та ось за вікном промайнула велика кудлата почвара, що зістрибнула з даху, обтрусилася, пирхнула, підвела видовжену голову й завила. Звіддаля їй відповіло інше вовче виття. З гір, від лісу. Згорблене створіння чкурнуло в голий сад, де темрява спліталася із густим гіллям. Там на нього чекало кілька схожих постатей, або так лише здавалося; нічний морок, нічого більше.
За два-три дні, коли Григор повернувся із застряглим у волоссі листям та гілочками, з обличчям, подовженим тінями щетини на щоках, Іван сказав:
— Не напитай, дивись, якої собі біди.
Григор тихо загарчав у відповідь: глухо та протягло, із самої глибини грудей.
Почалося зі снів, від яких Іван прокидався, відчуваючи на вустах іржавий присмак, наче прикусивши собі губу. Від снів та тремтіння землі, наче щось рухалося в її глибинах.
Вони прийшли тією ж самою дорогою, що й німці кількома роками раніше. Зігнали русняків з усього села під церкву, геть усіх — старих і малих. Офіцер із втомленим квадратним обличчям, ніби вирізаним зі шматка деревини, говорив коротко та простими словами. Що німці, що вовки. Що скоро не буде в горах ані одних, ані інших. Що спокій та братерство, аби не дати себе звовчити. Отак. Бо вовки поміж нами. І тут, в цьому селі.
Коли він так говорив, кілька його солдатів витягнули зі сталевого фургона двох обшарпаних чоловіків, обох з Іванова села. Іван упізнав їх — з одним він пив ще перед битвою на високій полонині, інший був з роду Когорички, молодий, приятелював із Григором. Перш ніж хтось із селян бодай писнув, ці двоє повисли на гіллі розлогої груші, біля самої церкви. Той, що був молодший, сіпався та гарчав, напевне, погано зав’язали петлю; його мати завила та стрибнула вперед, пальці вигнулися шпонами, зараз розірве катів на шматочки — бо дружина та брати можуть злякатися, але мати не злякається ніколи. Гримнуло раз, другий, голова жінки бризнула кров’ю та мозком. Стара впала на дорозі. Руки та ноги її сіпалися довго, страшенно довго. Червінь всотувалася в багнюку.
Визволителі повели автоматами по русняках. Ніхто навіть звуку не зронив.
Добряче за полудень хтось загримав у двері Мровлевої хати.
Сини Івана — Сємьон та Фейка — завмерли, наче скам’яніли, а його баба впустила з рук тарілку. Іванові на думку спав Григор, який цими днями знову тинявся лісами. Григор та вовки. Але оскільки не було на те ради, то пішов і відчинив.
У дверях стояв офіцер, який командував загоном, що зайняв сьогодні село, а ще — двоє солдатів під червоними зірками, із автоматами, перекинутими через плече.
— Ви — Іван Сємьонович Мровля, — заявив старший. Якусь мить вони мірялися поглядами, наче шукали чогось у своїх обличчях: у запалому від бідності обличчі Івана та у змореному, обвислому — офіцера. Були вони однакового зросту і, здається, схожого віку. Очі одного і другого мали той самий колір бляклої блакиті.
— Заходь, — сказав Іван просто.
Офіцер залишив рядових на порозі, увійшов до хати та важко опустився на лавку. Повів поглядом навколо — по іконах, по давно не біленій пічці, по чорних від старості сволоках.
— Нічого не змінилося.
— Дім — це дім, — у відповідь Іван стенув плечима. — Не в природі дому змінюватися. А ти, стара, чого стоїш? — кинув він до остовпілої дружини. — Горілки принеси, але доброї. Гість у хаті.
— Ет, Іване. Вважаєш, що я після стількох років із порожніми руками прийшов? — командир вийняв з-за пазухи прозору пляшку, схоже, трофейну німецьку, а може, польську, бо вся вона була пописана латинськими літерами, яких Іван не знав, оскільки Максим Сандович вчив його лише святій кирилиці.
