Зупинилися вони в долині біля самотнього бука з двома стовбурами, кострубатого від грибних наростів. Григор якусь хвильку топтався на місці, водив поглядом по землі. Не дивився на батька.
— Дайте руки, батьку, — нарешті вичавив із себе син.
— Спершу дай мені горілки, — прохрипів Іван. Сам здивувався, наскільки твердо звучав його голос. Були це перші віддавна, дуже віддавна слова, які він промовив до сина.
Григор аж здригнувся. Вийняв з-за пазухи військову фляжку. Іван жадібно все вижлуктив. Тепло розтеклося його тілом.
Світ потроху затягувало імлою, він темнішав по боках. Горілка неспішно йшла до голови. У той час Григор прив’язав батька до дерева конопляною мотузкою; старий відчував, як у сина тремтять руки.
— Та в’яжи як слід!
— Батьку…
— Не «батькуй» мені. Дай краще горілки.
— Та ви ж уже випили. Чекайте, от-от в голову вдарить.
— Кажу — давай. Ту, що за пазухою ховаєш. Я тебе, шельмо, знаю. І знаю, що маєш її. Тверезим додому повернешся, про все добряче подумавши. П’яний замерз би — і було б два трупи. Сумління іншим разом заллєш. Ну, давай уже.
Григор неохоче дістав з-під кожуха другу пляшку, приклав батькові до рота. Іван ковтав голосно, наче индик, паленка текла йому бородою.
— Досить, батьку, ригати будете.
— Я звуся Іваном Мровлею, — швидко виплюнув із себе старий, бо язик у нього ставав уже кілком. — Я не ригаю від горілки. До дна.
І пив. Думки в його голові спліталися в безладну купу, серце калатало швидко, надто швидко, а картинка перед очима Івана темнішала та хилиталася з боку на бік.
— Скажи матері, що добра з неї баба, — пробелькотів Іван. — От тільки страшна курва.
Не помітив того, як Григор пішов. У голові шуміло, хоча, може, це шуміла тиша в долині Помирок.
— Я звуся Іваном Мровлею. Я писав ікони та бився у тій битві, в якій Бог загинув від Союзу, — він звісив голову, наче загнаний кінь. Щось лупало в ній, билося зсередини в череп. Може, думки. Може, страх. Може, життя Івана, мале й тверде, наче горіх. — Страшна курва. А хуй там їй в сраку. В сраку, Боже. Я звуся Іваном Сємьоновичем Мровлею.
Мороз пахнув сіллю та свіжою постіллю.
Іван падав. Котився, летів у чорноту. Відчував запах очерету та гіркої домашньої горілки, шлунок підступав до горла. Щось стискало скроні, наче ковальські кліщі, ще трохи — і голова розколеться, ніби зотліла маківка. І щоразу, коли чорнота от-от уже мала поглинути його, щось знову шарпало його вгору і у світлість, на поверхню. Під сіре небо, в білу смерть Помирок. Іван тоді водив навколо непритомним поглядом, белькотів, лускали на губах пухирці слини. Страх стискав нутрощі залізною долонею.
Тоді він відпускав світ із рук і знову провалювався в ніч. За якимось разом з глибини Помирок вийшла до нього Когоричка. Торкнулася долонею щоки Івана; дотик її палив, наче вогонь.
— Іванку, Іванку, — прошепотіла дівчина мало не уста в уста.
— Геть, відьмо, — прохрипів він. — Вона мертва. А я маю дружину. Курву, бо що ж. Але — дружину.
Когоричка злетіла в тріпотінні своїх крил, а Іван знову поринув у темряву.
Пізніше прийшов біль вух, долонь та стоп. Не свербіло, не пекло, біль приходив без жодного попередження. Спочатку він з’являвся, лише коли Іван повертався у світ; пізніше дотягувався до Івана навіть на дні несвідомості, там, звідки немає вже куди втікати.
Я помру, думав старий, і страх заморожував йому кров та вагарем лягав на груди. Нічим не допомагало те, що одного разу він уже помирав. Помирання завжди страшне, і цього не можна навчитися. Він намагався шарпатися, рвати мотузку, але тіло вже не було до кінця його тілом і не хотіло слухатися. Рухалося ліниво, важко та інколи — наче проти волі, як уперта велика тварина, яка не бажає коритися людині. Дурнувате, нерозумне тіло навіть не намагалося кричати та гукати на допомогу.
— Його ніде немає.
Коли Іван Мровля розплющив заліплені льодом очі, то помітив біля себе старця в лахмітті, із порослою мохом бородою, що сягала мало не до землі.
— Його ніде немає. У світі, в засвіті. Ніде, — повторив той.
— Батьку…
— А ти, Іване, дурнуватий, як завжди. Голова в тебе посивіла, а розуму як не було, так і немає. Мабуть, це в тебе від старої, бо точно не від мене. Ніхто в Мровлему роду ніколи на Помирки нікого не водив, важко чи ні нам велося, але якось ми виживали. Один дурнуватий Іванко дав себе сюди затягнути, наче цап.
Сємьон Мровля видобув з-за пояса кривий цизорик та перетяв мотузки. Іван був такий задерев’янілий, що лише по якомусь часі підігнулися під ним коліна і він впав обличчям у сніг. Батько присів над сином та взявся поволеньки розтирати змертвілі ноги і руки. Коли відпали два почорнілі пальці та шматок вуха, Іван не відчув болю; було в цьому навіть щось близьке до полегшення, наче він позбавлявся непотрібного тягаря. Коли ж батько укрив обох їх важким платтяним плащем, коли глитнули вони сливовиці з однієї пляшки, наповнила Івана така благодать, що він не мав би нічого проти, якби відрізали йому до решти руки та ноги, а наостанок ще й голову.
— Але ж ви, тату, померли.
