— І що з того? Ти також помер, — відповів Сємьон, а Іван не мав відваги запитати, чи йдеться тому про смерть у палаючій церкві, чи, може, він помер ще й вдруге, тут, на Помирках.
— Я поховав вас біля мами. Але домовину зробив нову.
— Зух хлопець. Веди до тієї могили. Треба вже мені спочити.
Тож вони пішли через ліс, надалі накриті одним плащем. Сємьон горбився так, що виглядало, наче вони одного зросту. Здавалися братами, а не батьком із сином, неможливо було сказати, хто із них старший. Ніч висіла над світом похмура та цупка. Вдалині вили вовки, але жоден із них не наближався до Мровлів. Може, лякалися запаху плісняви та смерті, що тягнувся за ними, а може, шкода їм було сил на такі неласі шматки.
На цвинтар вони дісталися вже вдосвіта. Разом відхилили двері з жорняку й кількома сходинками зійшли на дно могили. Сємьон зітхнув, погладив зотлілу домовину, в якій лежала його дружина, а тоді відчинив свою, вмостився зручніше, клунок із власним прахом поклав собі під голову.
— Зачини, Іванку, вхід, бо тягне. Спимо! — сказав так і опустив над собою віко домовини.
Тож Іван зачинив могилу зсередини, а потім закутався в батьків плащ та вклався спати попід стіною.
У могилі чути все. Кожен спокійний подих землі, кожний удар її темного серця. Коріння дерев та трав, що повзуть до води. І те особливе, таємниче тремтіння, коли земля розігрівається весняним сонцем, коли тягнеться до того чарівного тепла. Власне, саме ця земля пробудила Івана Мровлю.
Світла він не побачив, але виразно відчув тепло. Тепло та молоде життя, швидке пульсування крові. Весну. Земля пробуджувалася, поверталася з країни смерті. Іван також повернувся; м’язи в нього боліли від надто довгої нерухомості. Він розпрямив спину: хребці із хрускотом повернулися на своє місце.
Іван Мровля штовхнув двері могили і вийшов на світло. Назовні весна дихала зеленню, цвинтарна трава була м’якою та пружною. Іван оглянув надгробок з жорняка: «Сємьон Мровля. Катя Мровля». А під ними — «Іван Мровля», із минулорічною датою смерті.
Іван спустився порослим живокостом схилом, перейшов убрід струмок, холодний, наче лід — але холод цей був живим, тремтливим і не мав у собі нічого від холоду могили. Далі — нагрітим шляхом. Ноги несуть його уперед, сильні, немов він користувався ними вперше у житті. Яблуні — всі білі, ніби на них впав теплий та пахкий сніг.
У будинку він нікого не застав. На столі, у глиняній мисці, був салат із кропиви, поряд із ним, під білою хусткою, лежав хліб із зерен грицика — хліб бідняків. Іван відрізав собі товстезний шмат. Під лавкою у керамічній пляшці він знайшов вино з молочаю: ще слабке та недозріле, але воно вже пахло сонцем. Нерухомість. Тимчасова нерухомість весняного дня, коли всі вийшли з будинку, але от-от хтось напевне повернеться. У сонячних променях рояться пилинки.
Скрипіння дверей, теплий повів. Чиїсь кроки в сінях. Іван припинив жувати хліб. Завмер. Чекав.
Коли йому нарешті вдалося кухлем холодної води та ляпасом привести до тями свою бабу, і коли та припинила белькотіти «Господи помилуй!», Іван спокійно заявив:
— Наступного року, матінко, тобі йти на Помирки.
Але голоду не заповідалося, бо весна йшла тепла та розкішна. До того ж до Мровлевої хати сходилися сусіди, ближчі та дальші, які пам’ятали зимовий похорон Івана — або ж, скоріше, порожньої домовини, бо тіла так і не знайшли. А кожен із гостей приносив мед, в’ялений сир чи перепічки.
Мровлиха та Григор дійшли висновку, що Іван розірвав мотузку та якимсь дивом пережив зиму в лісі, а тоді швендяв світом, один Бог відає, де та навіщо. Тож таку історію розповідав Іван і дітям. Починалася та звичайно, від вовків у лісі, від тріскучого нічного морозу та від схованок у лисячих норах та печерах. Коли слухачі знудилися тими звичайностями, він починав прикрашати свої пригоди аж до повної невірогідності. Мовляв, брав участь у битві десь на далекій полонині, де в одному ряду із Архангелом Михаїлом та Максимом Сандовичем стояв проти танків та залізних потвор. А ще, мовляв, у лісі його провідав святої пам’яті батько, і цілу зиму та половину весни Іван проспав у родинній могилі. Говорив він багато, бо йому подобалося, як його слухали. Нікому не заважало те, що він не дивиться у вічі та схиляє, наче птах, голову. Бо ж з того часу, як він вийшов з могили, чорна плямка перед очима поблідла та не дуже йому перешкоджала.
Лише про Помирки він нічого не згадував. Коли його запитували, як саме почалися його пригоди, він незмінно відповідав:
— Ет, пішов я по гриб та заблукав у лісі.
А той чи той русняк сміявся, доливав горілки та промовляв:
— А ми всім селом вважали, що вас баба із Григором на Помирки повели!
Іван пив і собі сміявся.
Це була добра весна. Німці відступили з гір та окопалися десь у долинах біля Дуклі. Руські Бескиди були вільні, без панів, цісарів та начальників. Лише інколи ночами, як вітер віяв зі сходу, до Івана приходили похмурі сни, сни, від яких відгонило металом та іржею.
