Чорні пташиська обсіли комини та вежечки, гуляли підвіконнями, стукали дзьобами в шибки. Ян Азриель Геспер спочатку загнав усіх у підвал, але швидко виявилося, що гайворони намагаються потрапити досередини помешкання. У загальній метушні, коли всі спускалися в підвал, Аделя забула зачинити вікно в бібліотеці на третьому поверсі; коли наступного дня Толпі в пошуках вина вирушив у мандрівку будинком і зайшов у бібліотеку, то побачив там розкидані вітром папери та відчинене навстіж вікно. Холодний подмух роздував фіранки аж до середини кімнати, а на парапеті сидів великий лискучий гайворон. Толпі відступив, але птах лише роззявив чорний дзьоб,
Толпі повернувся до тісної кімнатчини на піддашші, а Геспер та Ґорґонович перенесли пані Размус до тихого покою за бібліотекою. Вікна виходили на подвір’я, тож гайворони не залітали навіть на підвіконня і не стукали у шибки. Пані Марія лежала у гарячці, її рани загноїлися, вона потребувала спочинку. Рабин сидів з нею всю п’ятницю і читав грубезну книжку, оправлену в чорну шкіру, бо пані Марія не мала при собі окулярів, а ті, що були в Тифона, виявилися заслабкі. На обід Аделя приготувала жирний суп на гусятині.
— Усе пожерли ті п’яниці на учті в середу, — скаржилася дівчина. — Вони б до останньої крихти комору об’їли, якби пан Геспер не розігнав усе товариство. А тепер ані до пекаря не вийти, ані до різника, бо пташиська відразу задзьобають. Лише коньяк залишився. Що я на неділю приготую, га?
Тим часом у будинку висіла п’ятниця, важка та напружена. Толпі, на якого ніхто не звертав уваги, швендяв від запліснявілих підвалів до горища, де кожен крок поміж затягнутими сюди старими меблями здіймав хмаринки пилу, а світло сочилося крізь діри від розбитих черепиць. І так від стріхи до підвалів, від підвалів — до горища. Пан Юзеф, шофер, насварився на нього, а Аделя прогнала мокрою ганчіркою, коли він прокрався на кухню, щоб подивитися на її зграбні литки. Тож Толпі був сам-самісінький, як палець, бо навіть Сірничок спав у котельні, нізащо не бажаючи кудись рухатися, й готовий був проспати так аж до весни, бо котельня нагадувала йому тепле та пропахле порохом дупло верби.
По обіді тягнувся пополудень: непомірно довгий, білий від нудьги. Толпі, з носом, притиснутим до шиби, визирав на вулицю: Ян Азриель та Тифон Ґорґонович згорблено проходилися Золотою до монастиря домініканців. Гайворони проводжали їх поглядами. Кілька полетіло за чоловіками, але жоден не наближався і на два кроки, жоден навіть не каркнув. Тиша. Пані Размус за спиною Толпі шепотіла ружанець, «слався, Маріє» сипалися, як пісок з колби годинника. Десь за годину чи півтори Геспер із Тифоном нарешті з’явилися у хвіртці монастиря. Із грюкотінням вони котили перед собою по бруківці дерев’яну діжку.
— Вода, тричі свячена, — коротко промовив рабин на запитливий погляд Толпі, коли він разом із Ґорґоновичем затягав діжку до холу.
— Гаманець мені вигребли аж до дна, — гнівно забурмотів собі під ніс Тифон. — Стерва якісь, а не брати-ченці.
— Усі неотримані донати на своїй недільній таці порахували, — зареготав старий вихрест.
Над містом за вікном поволі опускався вечір. Геспер знову читав пані Марії книжку, Тифон у бібліотеці грав із водієм у карти, Аделя марудилася біля дзеркала та відганяла Толпі, мов докучну муху, а Сірничок і далі спав. Хлопець повернувся до марних походеньок будинком. Крок за кроком, двері за дверима, сходи за сходами — ноги самі занесли його до підвалу з гірляндами закуреного павутиння, яке затягнуло високі реторти та зграбні алембіки. Він погортав пожовклі сторінки великої книжки — читати Толпі не вмів, а від жахливих мініатюр на полях та дивних графіків у нього розболілася голова.
Утім, ця лабораторія не була найдальшим приміщенням кам’яниці. Трохи нижче розташовувався складик, а за ним стояла велика шафа з ледь відхиленими дверцятами. Толпі обережно ввійшов досередини і побачив сходи, що вели вниз, довгі та слизькі, а ще далі — коридор, від якого відгонило холодом: такий низький, що хлопцеві доводилося тут навіть нахилятися. Сірувата грязюка цямкала під ногами, і Толпі здригнувся, коли стіна, тільки-но він до неї торкнувся, залишила на руці брудну масну білість. Невже він опинився аж так глибоко, га? Чи це ще підвал будинку на Золотій, чи, може, вже павуча мережа люблінських тунелів? Толпі завмер, як горобець перед змією, споглядаючи на темряву поза непевним вогником олійної лампи. Чи він ось-ось почує клацання кісток і настирливе нюхання трупаків або чмелів, чи з мороку виринуть згорблені постаті та понесуть Толпі вниз, вниз, у холодну могилу?
