Геспер вказав Толпі виделкою на стілець поряд із собою, і хлопець усівся, роззявивши рота; тільки коли прилизаний пікколо із рівнесеньким проділом посередині голови налив йому вина, він зумів відвести затуманений погляд від служниці. Їв та пив мовчки — ніхто нічого йому не казав, ніхто не звертав на нього уваги, навіть коли він сьорбав жирну юшку, брав руками запечену із кмином качку, вилизував тарілку та витирав руки об край скатерки. Навіть пікколо, хлопець не набагато молодший за Толпі, дивився кудись у далечінь, риб’ячий погляд його був розмитий у нудній білості пополудня. Але щойно чийсь келих спустошувався, хлопець відразу з’являвся із пляшкою. Плавність його рухів, пухкі пальчики із чистими, рівно підстриженими нігтями, м’яка розслабленість обличчя — все це породжувало у Толпі презирливу нехіть; але вино він пив, хоча те й було несмачне, кисле. А чому б, зрештою, було його не пити, якщо вина цього хлопець видимо шкодував і ніколи не наливав більше половини келиха.
— Панове, даруйте. Я направду не можу залишитися. Дуже дякую за обід, але на мене чекають обов’язки в моєму домі, — пані Размус поклала ніж і виделку навхрест на тарілці, витерла губи серветкою та з гідністю склала руки на колінах.
— Авжеж, авжеж, добра пані, як собі бажаєте, — закивав Тифон. — Ще вина?
— Пані Маріє, я вже пояснював, що зараз ви не можете вийти, — озвався Геспер. У сорочці та піджаку Тифона він здавався страхопудом. — Для вашої ж безпеки. Мені дуже прикро.
— Авжеж, авжеж, для безпеки! — господар швиденько перехилив свій келих.
— Прошу вибачення, пане Геспере. Я не можу довше перебувати у вашому товаристві, з мого боку було б дуже нетактовно й надалі нав’язувати вам свою присутність.
— Вибачаю, — відповів старий доволі нахабно й набив люльку. Пікколо поквапився із сірниками,
— Саме так, Ясю, саме так. Добра пані, — вусань комічно вклонився. Цієї миті повернулася дівчина з червоними бантами і щось прошепотіла Тифонові на вухо.
Ґорґонович підвівся, перепросився — саме повернувся водій з його «мерседесом» — і швиденько вийшов, з видимим полегшенням, аби подалі від хмари, яка повисла поміж Марією Размус та Яном Азриелем.
— Пане Геспере, я не сумніваюсь, що це якийсь чоловічий жарт, але мене як жінку він не надто смішить. На все добре. Я не маю наміру ані хвилиною довше затримуватися в цьому будинку… будинку сумнівної репутації, — сказала пані Размус холодно та спокійно, і справді підвелася, пряма й гордовита, наче статуя святої Ядвіги з костелу в селі Толпі. Вона зараз трохи нагадувала бабуню Славуню. А старий рабин тільки пахнув люлькою і легенько скривився.
— Він вас не випустить звідси. Не випустить просто із злостивості, через мене. Вб’є вас.
— Хто?
— Суддьокрук.
— Ісусе найсолодший! — жінка швидко перехрестилася і всілася на місце. — Нехай нас святий Михайло боронить! А яка в нього справа до вас?
Ян Азриель Геспер відіслав пікколо і без зайвих подробиць переказав історію своєї угоди із Королем Круків.
— Тож, бачте, цей будинок зараз — найбезпечніше місце: тут він не дотягнеться до вас, бо ми ще десять днів маємо імунітет, і за цей час він не візьметься ні за мене, ні за Тифона.
Густа тиша запала за столом. Толпі рахував удари серця. Раз, два, три; скрипить мостина, за вікном на вулиці кінські копита цокотять по бруківці. На сімнадцятому ударі серця пані Марія перервала мовчання.
— Пане Геспере, перепрошую, але це не тримається купи.
Ян Азриель лише ширше розплющив очі, люлька повисла на поплямованій чорним губі.
— По-перше, я мала сподівання, що ви вже давно полишили всі ці жидівські фіґлі-міґлі. А виявляється, на жаль, що вовк досі у ліс дивиться.
— Люльку? Чи, може, цигарку? — несміливо запропонував Геспер.
— О ні, пане Яне. Є речі, яких жінка, яка себе шанує, ніколи не візьме до рота, — пані Марія із гідністю випросталася. — По-друге, якщо вже Суддьокрук так сильно прагне до мене дістатися, то чому його пташиська не зробили цього, коли ви тягнули мене із собору через весь Люблін аж до цього будинку?
— Та де там цілий — всього кілька кроків! Від собору до Єзуїтської Хвіртки дитина каменем докине, а звідти на Золоту…
— Ану не перебивайте мене! — гримнула пані Размус, аж шибки задзеленчали; Толпі глибше втиснувся у стілець. — Я ще ніколи стільки сорому не відчувала, мене в житті ніколи ніхто на таке посміховисько не виставляв! А я вас за джентльмена мала, о, за джентльмена, яких мало! Та ви мене так здивували, що я голосу здобути з себе не могла, пішла за вами, наче вівця. І де тоді були ті ваші пташидла, га, де?!
— Може, вони не помітили, не сподівалися надибати нас там, бо раніше бачили нас аж на Панни Марії… Прошу заспокоїтися, можливо…
