— Здається, з ересківцями може бути трохи важче, ніж вам здається, — зауважив за мить старий єврей. Посунув до водія табакерку. — Скуштуєте? Дуже гарний, з-під Кракова. На Любельщині цього року підтопило поля, листя недосушене, надто вже димить.
— Авжеж, дякую.
— Смертю? — застогнав у нестямі Тифон.
— Ну що ж, у нас є два виходи, — рабин натоптав тютюн у люльку. — Перший — якщо ти зберешся і таки підеш у той замок.
— Ти геть здурів?!
— Бач, чимало твоїх підопічних симпатизувало РСК, — зауважив Геспер. — Ті митці, які більше п’ють, ніж творять. Я так думаю, що скоро ця симпатія стане їм кісткою поперек горла, але сьогодні у нас перший день революції й усі вони один для одного брати. Май це на увазі. Ти був наче батько для багатьох із тих молодих дурників. І ще одне: не станемо себе обдурювати: ніяке ти не велике цабе. Ти — трохи зажиріла плітка, а не Плаге чи Юнош. Для них ти не надто важливий. Ввечері я внесу за тебе заставу, з твоєї власної каси, звісно. Тож, швидше за все, завтра вранці тебе випустять.
— Або повісять на найближчому ліхтарі. Друга можливість?
— Ми всі маємо сильно повірити в те, що із цього підвалу справді можна дістатися до міських підземель.
— Пане Яне, ми ж нещодавно це перевіряли, — з докором промовила пані Марія. — Якщо під містом є якісь великі підземелля, то це просто підвали. Навіть якщо живуть у них якісь дивні істоти. І підвали ці не можуть змінюватися — а якщо можуть, то відгонить це темними силами, а я не хочу мати із цим нічого спільного. Так чи інакше, з цього будинку до них спуститися неможливо, ми всі бачили і…
— Я тільки-но побував у домініканців, — перервав її Ян Азриель. — Вистрибнув у вікно після тих грабіжників. Мав знати точно. Толпі не бреше: сьогодні вранці отця Воланда під час меси застрелили.
Пані Размус прикрила рота долонею.
— Хлопець цього не вигадав. І не міг дістатися до монастирю вулицею, бо там усюди повно гайвороння, роздерли б його в клоччя. Ви знаєте про це надто добре. Тому — тунелі. Толпі говорить правду. Ба більше: Толпі відкрив дещо надзвичайно важливе.
Сільський хлопець почервонів і відчув себе дещо ніяково, тимчасом як погляд старого вихреста неприємно свердлив його. Аделя прошепотіла: «Зух!» і цьомкнула повітря поряд із його щокою, через що Толпі зашарівся ще більше.
— Тож ми просто маємо повірити, що крізь шафу веде прохід до таємничих тунелів, де ми заховаємося від ересківців, я маю рацію? — запитала дівчина. Старий рабин кивнув.
— То на що ми чекаємо? — Аделя встала з місця. — Ходімо туди і перевіримо.
— Дитино, якби це було так просто… — почала було пані Размус, але Аделя перервала її:
— Авжеж це просто. Ми, жінки, все життя маємо вірити в різні речі, які розповідають нам чоловіки.
Старша пані суворо глянула на Аделю і забурчала щось собі під ніс, схоже, зачеплена оцією використаною множиною, оскільки анітрохи не відчувала себе спільнотою із дівчиною і такі ствердження сприймала мало не як особисту образу.
Коли за кілька хвилин усі знову зібралися в коморі, а Ян Азриель Геспер попросив, аби вони разом і з усіх сил повірили в існування зачарованих тунелів за дверима, вона не зуміла в це повірити. Хоча сильно намагалася — але не змогла і квит.
Незважаючи на віру, ніхто особливо не здивувався, коли після того, як двері до шафи відчинили, виявилося, що мур стоїть як стояв. Дірка від вийнятої Толпі цегли була наче дірка від вирваного зуба.
Відбивані ґданським годинником чверті годин застрягали у горлі твердим клубком. Південь наближався невблаганно, все похмуро сунуло до безодні середини дня. Вони прийдуть? Не прийдуть? Про це думали всі, думали весь час, хоча ніхто й словом не прохопився, бо промовлені слова мають силу заклинання реальності.
На трапецієвидній, вкритій гебрейськими інскрипціями печі Аделя готувала картоплю. Прийдуть вони чи не прийдуть, але це й надалі був будинок пана Ґорґоновича, і якщо комуністи не прийдуть, обід має бути готовий близько першої. А якщо ворог прийде пізніше, то буде приємніше виявитися розстріляним із набитим животом замість порожнього. По овочі Геспер відіслав на кухню Тифона разом із паном Юзефом — почасти для того, щоб знайти для господаря зайняття, бо той виглядав як нещаслива дитина, яка от-от заллється сльозами. Але готувати на кухні не дозволив.
— Нам краще залишатися в укритті, — обірвав він протести дівчини.
Ледве чоловіки повернулися із запасами, вибухнула сварка між Марією Размус та Аделею.
— Дитино, дитино, що ти виробляєш? — розпачливо стогнала старша пані. — Картоплю ж треба мити перед тим, як чистити! Так робиться в будь-якому пристойному домі.
— Так ви ж самі казали, що в нас — не пристойний дім. Тож яка різниця? Помию потім, а якщо вам не смакує, то й не їжте.
— Ох, гляньте на неї, який тон! Яка різниця? Яка різниця! Отож, моя люба, різниця така, що якщо ти не помиєш картоплі перед тим, як станеш чистити, бруд проникне в пори. Якщо ти вважаєш, що я маю намір їсти землю, то помиляєшся. Але яке ти, дитино, можеш мати уявлення про приготування їжі…
