Найкраще освітлена броварня: великі вогнища, що палають на площі, відкидають руду заграву на червоно-чорну цеглу будинку. Броварню наче обхлюпало кров’ю. Навколо вогнищ люди або сплять, або сидять навпочіпки. Хтось танцює, задурений горілкою, як під час якогось диявольського свята. Далекий відблиск вогню згущується зернистим, заіржавленим напівмороком в ущелинах вулиць — і далі, серед кришталевих садів Мадам на Королівському ставку. Ще далі, за ставком, чорною тушею зі сталі, цегли та скла здіймається завод Плаге та Лашкевича — темрява на тлі темряви, запльований сухотним гнівом залізний дракон: сім голів, десять рогів-труб.
Толпі на спині сяючої комахи важить, здається, менше за повітря. Ніч кидає його вгору і вниз. Усе дивовижно легке, і Толпі здається, що він п’яний, але п’яний тим найчудовішим способом, коли зникає безглузде белькотіння зайвих думок і залишаються лише найважливіші, найясніші, іскристі, які горілка поєднує в нові сузір’я, відкриваючи нові зв’язки та сенси. А зоряні створіння летять та летять собі хмаркою.
— Хто ви такі? — запитує Толпі.
Його комаха застригла кістяними виростками, що стирчали з черепа: ті були схожими на вуха кажана.
І Толпі цього вистачило.
Віркуни ринули вгору ривками. Здавалося, що вони от-от проб’ють небосхил і опиняться в тих дивних краях поза світом, які за життя не бачила жодна людина, окрім Єноха, Ілії та Богоматері, а останнім часом — ще й купки люблінських євреїв під проводом Відаючого Горовіца. Зорі вплутувалися в розчухране волосся Толпі. Люблін невиразно, мов шматок кварцу, блискотів унизу; Люблін і весь світ, від краю до краю, міста і села, навіть рідне село над Бугом і дивні зарості на правому березі річки, за якими вже нічого немає, а навіть якщо є, то точно нічого такого, чим варто було цікавитися.
А потім — не можна ж бути п’яним надто довго, ти або тверезієш, або впадаєш у чорне отупіння без марень й опиняєшся на зворотному боці осяяння, — потім вони шугонули вниз так, що аж серце загупало в горлі.
Політ віркунів зробився рваним, більше схожим на політ ластівок. Вони хапали щось передніми лапками, а гострі щелепи з хрускотом перемелювали те щось на дрібні шматки. Віркун Толпі ввійшов у круте піке; від швидкості у Толпі пішла носом кров і виникло бажання проблюватися. І лише коли хлопець вивернув залишки вечері, зумів придивитися, що саме хапають комахи.
То були якісь дивні, гнучкі створіння, прозорі, наче імла серпневим ранком. Тріпотіли нервово крильцями, мов нічні метелики, й мінилися фосфоричними барвами розлитого гасу. Гинули в пащеках із хрумтінням та приглушеним пищанням.
Віркун Толпі вирівняв політ. Тепер він ішов по дузі, низько над містом, так що було видно окремі комини та сколіотичні хребці дзвіниць. Імлистих створінь у повітрі роїлося все більше, наче десь неподалік було їхнє кубло. Вони летіли темною вулицею барвною процесією, напівпрозорі конфеті, привиди-непривиди. Толпі вдалося схопити одне.
Було воно крихке, наче дуте скло, асиметричне, його форму було важко описати: з одного боку пузате та роздуте, а з другого — вкрите м’яким хвилястим пір’ям чи, радше, якимись відростками, що трохи нагадували гребінець когута, а трохи — тих дивних морських створінь, чи то рослин, чи то тварин, чиї гравюри Толпі бачив у будинку Тифона в атласі з природничої історії. Під тонкою пергаментною оболонкою билося набухле серце, а все тіло неритмічно пульсувало. Втім, ніде не було видно голови чи якоїсь іншої частини тіла, яку можна було б розпізнати. Чи воно жива істота, чи, може, щось геть інше — хто б міг це знати? Толпі доглядався до серця, до його пульсації, прислухався до тихенького постукування відростків. Перед очима чорнота і тьмяність сну, голова важезна, наче камінь, і за мить Толпі вже десь зовсім в іншому місці — у невеличкій кімнатчині на мансарді кам’яниці на Золотій, номер три, у рипучому ліжку, під шорсткою ковдрою зі штучної мануфактури, яка при кожному русі стріляла іскрами. А під цією ковдрою із ним разом — Аделя, із тілом вогнистим, наче вона тільки-но вийшла з печі; ніхто в усьому світі не відає, чому жінки мають таку гарячу шкіру, наче під її поверхнею танцює вогонь. А коли Аделя просувається над Толпі, від її живота б’є жар — і від грудей, що торкаються грудей хлопця, і від тої чудової заглибинки поміж ключицями, і від пахв, що обдають запахом олив та гірких помаранчів. Толпі хапається за її по-жіночому міцні руки, хапається тим сильніше, чим глибше дівчина дихає, і водить губами по її грудях, покусує, поскубує, наче лошачок, рожеві пиптики дівчини вкриваються гусячою шкіркою. Мигдалева задуха висить у повітрі, волога збирається на вікнах. Мигдаль, олива та гіркі помаранчі. Це смаки кохання. Так смакує Аделя. В усьому світі немає речей смачніших за її пахви. Від запаху тієї оливи і тих помаранчів щось стискається у Толпі внизу живота, щось пульсує в його вглибині, світ зменшується до голівки його молодої мужності — і Толпі вже знає, що не зуміє стриматися, що ще одна мить — і…
