— І звідки я ту каблучку візьму? У будинку самі лише персні.
— А вони не нададуться?
— Йой, Ясю, нічого тебе в тих твоїх єшивах не навчили. Борони тебе Вельзевул подарувати жінці на заручини перстень!
— А в Аделі немає?
— Може, і є, але на палець твоєї Марії не налізе. Аделя носить одинадцятий розмір, щонайбільше — дванадцятий, а в Марії принаймні вісімнадцятий, а то й більший.
— І звідки ти все те знаєш? — здивувався Ян Азриель.
— Як ти стільки років зумів на світі прожити, просто не віриться, — Тифон зітхнув, звівся на ноги, відчинив секретер і витягнув звідти шкатулку, а зі шкатулки — каблучку, трохи подряпану, з червоного золота, із вправленим камінчиком кольору неба після заходу сонця. Може, це був сапфір, може — синій карбункул, а може, щось інше, вихрест не мав про це ані найменшої гадки. — Це моєї матері. Красивою вона була жінкою. В житті б нікому її не віддав, та що там — навіть би не показав, — він трохи повагався, зважуючи на долоні каблучку. — А вже щоб віддати такому старому грибу… Добре, що мама цього не бачить.
— Бачить, не бачить, а справу ти, принаймні, полегшиш. Бо поки що ти нічого не зробив, аби врятувати свій товстий зад від Суддьокрука.
— Давай обійдемося зараз без проповідей, я ж не набожний жид, щоб рабина слухати. Та й зад — цінна річ, в людини він лише один на все життя, і про нього слід дбати. Тримай.
Ранок того дня був якимсь напруженим і сповненим дивного неспокою. Щось висіло у повітрі, й це була не лише імла.
Це мої страхи та побоювання, пояснював собі Геспер, знову йдучи попід руку з пані Размус. Страхи та побоювання, так. Утім, він добре знав, що сам себе обманює. Досвід, набутий на лівих гілках дерева Сефірот, тепер здиблював волосся на його карку. Все було сповнене недоброго очікування. І перехожі на вулицях ніби такі, як завжди, але якось було їх не так багато. І ятки на Площі По Костьолу — їх також було ніби трохи менше. І вікна, і двері будинків зачинені ретельніше — можна було подумати, що в Старому Місті панує якась пошесть. Місто чекало та напружувало під шкірою м’язи.
Ян Азриель спостеріг усе це, але його голова була забита дещо іншими речами. Він мав намір освідчитися, а чоловік, який планує освідчитися, на ті речі, що не мають стосунку до освідчення, уваги майже не звертає.
— Порожньо сьогодні, — промовила пані Марія.
— Умгм.
Золота, Ринок, Гродська. Шлях — як і вчора, а тому відомий та безпечний. Геспер відчуває, як у нього пітніють долоні.
— Що це ви такі маломовні, пане Яне?
— Мгм. Гм. Що? Ні, я аж ніяк не маломовний, — відповідає Геспер і замовкає аж до тієї миті, коли вони наближаються до кав’ярні на подвір’ї, тої самої, що днем раніше.
Кава знову — пречудова. Старий вихрест випадково розсипає на стіл цукор. Змітає його долонею на землю. Крадькома виймає з кишені піджака каблучку матері Тифона й стискає її в руці.
— Пані Маріє, я повинен вам дещо сказати.
— Так? — пані Размус подивилася на нього, заскочена зненацька, а старому наче язик прилип до піднебіння. Не так. Геть не так. Вона не погодиться. Що воно взагалі за ідея; недолуга, дурнувата ідея.
Він кахикнув. Покрутив філіжанку на блюдці. Знову кахикнув.
— Це трохи важкувато сказати… бо із тим місяцем… це все так… як би це сказати, щоб ви правильно мене зрозуміли…
— Щоб я що правильно зрозуміла?
— Щоб я міг витопити новий місяць, ви маєте стати моєю дружиною.
Пані Марія завмерла із філіжанкою на півдорозі до рота. Геспер зірвався з місця, зачепивши при цьому коліном столик, аж дзенькнули ложечки, та укляк перед пані Размус із каблучкою у простягненій руці. Каблучка трохи липла до шкіри через піт і цукор. Старий рабин відчув, що червоніє, червоніє аж до кінчиків волосся. Його господарка дивилася на нього риб’ячим поглядом не блимаючи і все ще тримала філіжанку на рівні пишного бюсту.
— Що ж, пане Яне, ви могли хоча б подумати про якісь квіти…
У будинку Тифона Ґорґоновича їлося і багато, і смачно. Їлося так завжди, і не могло бути інакше в день заручин його друга, Яна Азриеля Геспера, із пані Марією Размус.
— Так було і так буде! — господар грюкнув кулаком об кухонний стіл, коли Аделя заявила, що немає з чого приготувати святкову вечерю. — Ми не будемо за такої оказії жерти картоплю та капусту, мов якісь свині. Я не дозволю, хером своїм клянуся, просто не дозволю — і квит!
— Тифоне, любий мій, — Аделя обійняла старого вусаня, буцнулася чолом об його чоло і вкусила за позначений фіолетовими жилками ніс. — Революція…
— Сраволюція. Людина за певних оказій і їсти повинна, як людина, от що.
— Але ж ти сам розумієш, що зараз це неможливо зробити. Я б охоче приготувала щось особливе, і ти чудово знаєш, що я не скупа…
— Знаю або й ні, — Тифон трохи відсунувся. — Що мені насправді відомо про тебе? Одне, мабуть: що ти кудись зникаєш ночами.
Аделя стиха розсміялася, наче вода зашуміла в потоці.
— Куди зникаю — туди і зникаю. Моя справа. Можу зробити серник. І подати до нього турецьку халву.
— Халву? В тебе є халва?
— Авжеж. І кілька інших делікатесів також, які сховала від тебе, бо ти б їх давно зжер.
— Але якби бодай шматочок…
