Хлопець стиснув у руках крихке створіння, аж в того із хрускотом репнула оболонка, і Толпі залив прозорий вміст тіла імлистої істоти. Її серце стрепенуло раз, і другий, і третій — і завмерло. У повітрі розлився запах мигдалю та гірких помаранчів, але відразу й зник, а може, його навіть ніколи й не було, а Толпі все це лише примарилося. Холодна ніч завжди болісно тверезить.
Тепер він летів вулицею, тісною і темною, бо майже всі ліхтарі були тут розбиті. Три- та чотириповерхові кам’яниці нависали над нею похмурими фасадами. У вікнах стояв цвинтарний морок. А снів тут було повно, вони безладно плавали у повітрі. Віркун хотів був зробити різкий поворот, аби схопити винятково жирний екземпляр, і Толпі із криком упав на землю, у розбабляне болото, бо вулиця була небрукованою.
Не всі будинки стояли тут мертвими. Коли Толпі вигрібся з калюжі, помітив неподалік притлумлене світло, яке сочилося із малих напівпідвальних віконець. Крізь причинені двері до напівпідвалу вливалися кольорові сни. Віркуни кружляли над тим будинком, наче хижі птахи.
Він несміливо постукав у двері та, не чекаючи на запрошення, увійшов.
У підвалі покотом лежали люди — переважно чоловіки, бо жінок тут майже не було, а ті, що були, нагадували шльондр. Тютюновий дим, густий і глибокий, висів, наче імла, за кілька кроків нічого не було видно, як у сільській кнайпі недільного вечора, коли музúки з усіх сил грають оберек[41], і всі вже п’яні. Запах диму одразу в’їдався у волосся, у вбрання, в шкіру. Світло дешевих ламп лягало жовтими снопами.
Толпі обережно переступив через чоловіка, що валявся поперек входу. Спочатку він було думав, що це труп, але той неспокійно ворухнувся і щось забурмотів.
У наступних, глибших, підвалах люди лежали на мокрих від поту та горілки лежанках чи сиділи по кутках і заходилися сухотним кашлем із люльками в руках. Ще якісь збивалися у групки навколо дивних скляних баняків із під’єднаними до них довгими цибухами; ті, хто досі не спав, раз у раз лунатично підносили ті цибухи до рота та глибоко затягувалися, а вода в баняках булькотіла. Клуби запашного диму, який вони видихали, мали нездоровий зеленкуватий відтінок.
Толпі ходив підвалами, але всюди було те саме. Однаково тепло, однаково тихо. Наче він по коліна брів у густому напівсні. Міг би скрутитися у ковтюшок десь тут на підлозі й спати, а сни б низько літали над його головою — так низько, що якби він простягнув руку, то міг би хапати обома жменями сонне марення, рвати його цілими гронами, наче виноград чи порічки.
Він зійшов сходами ще нижче, так низько, наскільки це було можливо. Йому спало на думку, що він, може, блукає підземеллями міста, хоча стіни з жовтої цегли були теплими, сухими, без слідів вологості, наче всі ці сонні підвали були однією великою хлібною піччю.
В якомусь з бокових приміщень він надибав сплетену в обіймах пару. Пожмакана сорочка жінки відкривала бліді груди із маленькими квіточками пиптиків. Толпі почервонів по самісінькі вуха й почав задкувати, коли це юнак в обіймах жінки прокинувся, звівся на лікті та розчухрав пальцями руду чуприну.
— Толпі? — завмер він, опустивши руку, а його широкий рот розтягнувся в усмішці. — Нічого собі, Толпі! Ти мені снишся чи що?
— Яремка? — здивувався хлопець. — Але що ти тут?..
— А ми оце тут із Розинкою дивимося сни. Лише це нам і залишилося… — він ласкаво погладив худі руки жінки біля свого боку, старанно прикривши її груди, і відгорнув довге волосся кольору спаленого сонцем льону.
Тільки тепер Толпі впізнав у ній сестру Розину з Будинку святого Обскуранта і почервонів ще більше. Невеличка медова хмаринка сну випливла з уст жінки та здійнялася в повітря у хаотичному русі мильної бульбашки, наче не до кінця впевнена у власному існуванні.
— Як це — дивитеся сни?
