— І мови немає, в тебе лише живіт від цього росте.
— Який птах, такий і дах! — зареготав Тифон. Аделя із насмішкуватою міною виставила його з кухні.
У будинку Тифона Ґорґоновича їлося і багато, і смачно, а Аделя із найпростіших продуктів уміла випаровувати справжні шедеври кулінарного мистецтва. Толпі з насолодою вгризався у картопляний серник; тонюсінький шар безе солодко хрускотів на зубах. Коли ніхто не дивився, хлопець кидав Сірничку під стіл крихти побільше. А коли серник майже повністю зник, Аделя подала халву, липку і тягучу. Толпі ніколи раніше нічого подібного не їв, а оскільки халва була дуже солодка, то він накинувся на неї з іще більшим запалом. Його швидко знудило, а родзинки застрягли між зубами.
На щастя, чудові десерти трохи прикрасили скромний обід, що складався з вареної картоплі, квашеної капусти та обсмаженого до красивої рум’яної кірочки сала.
Оскільки ніхто не згадував про коньяк, Тифон наливав горілку. Наливав переважно собі, Аделі та крадькома — Сірничкові. Толпі він наповнив лише чотири келишки, бо потім хлопець зрозумів, що горілка кепсько поєднується з халвою, і вибіг геть. Коли Геспер потягнувся за келишком, пані Марія грізно на нього глянула, і спровинений рабин удав, що насправді він простягнув руку по сільницю. Але потім наречена, посилаючись на головний біль від надміру вражень, пішла, ще раз змірявши — виходячи — коханого грізним поглядом. Тож за столом залишилися лише чоловіки, бо Аделю, яка куняла від надміру горілки над порожньою тарілкою, та Сірничка, який скрутився по-котячому навколо її пантофельок, можна було не рахувати. Усі були наїдені, сонні та трохи напідпитку. Наче на Боже Різдво.
— Ну то кажи, Ясю, як ти це зробив, — Тифон зі змовницьким виглядом нахилився до старого товариша. Той лише стенув плечима.
— Хамським методом.
— І що ж то за хамський метод?
— Сказав їй правду.
Тифон аж шморгнув носом від здивування.
— Як це — правду? Сказав: слухай, Марисю, мені треба тебе виграти, щоб створити той траханий місяць?
— Виходить, що саме так, хоча слова я добирав дещо ввічливіші.
— Шкода мені тебе, Ясю. Шкода, йой, шкода, але якщо вже не можна було інакше… — Ґорґонович зітхнув і знову налив у келишки горілку. Цього разу Геспер випив залпом.
— А мені здається, Тифоне, що я не міг вправитися ліпше. Хто створить мені дім кращий, ніж Марія? Це жінки створюють дім. Може, годі вже жити самотою. Самотність скреготить на зубах, якщо жувати її надто довго. Я стільки років бурлакував. Досить. Якщо ми взагалі залишимося живими. А хоча б і не залишилися, я хочу ці кілька днів прожити саме так: дома. А самотній чоловік навіть у палаці — безхатько.
— На мою волохату сраку, Ясюню, чого це ти раптом? Випий краще горілочки, бо ти якісь нісенітниці німецькі плетеш.
— Дякую, Тифоне. Мені б не завадило трохи протверезіти. Для різноманітності.
— Як собі бажаєш, — Ґорґонович похитав своєю головою, мов у зубра. Взяв розпашілу та напівпритомну від алкоголю Аделю за худий зап’ясток. — Ходімо. Може, це і добра ідея. Ми теж трохи собі протверезіємо, але в іншому місці та іншим чином.
Як уже говорилося, халва та горілка були не найкращим поєднанням, і шлунок Толпі швидко в цьому переконався. Хлопець хвильку шукав місця настільки спокійного, аби до нього не долітав гомін розмов з їдальні, який, невідь чому, дратував і викликав млість. Тишу він знайшов лише поверхом нижче, на кухні. Вклався у запічку, але низька стеля кружляла перед очима у важкому, гіпнотичному танці, а стіни, здавалося, хилилися та горбилися все сильніше та сильніше. Толпі виригав у цеберко, але це нітрохи не допомогло. Кружляння стін та стелі припинялося, лише коли він сидів, але тоді йому ставало душно, а горілка дивно стискала груди зсередини, наче тримаючи серце в сталевому кулаку.
Усе минулося, коли хлопець непомітно вибрався з будинку. Дощ зі снігом падав на гарячого лоба і приємно холодив. Надворі не було ані лялечки. Крок за кроком, смолистою темрявою вулиць — бо світла було стільки, скільки скупого відсвіту проникало крізь зачинені віконниці будинків, — аж поки Толпі не опинився під мурами Старого Міста та Тринітарською вежею.
По той бік, за укріпленнями та зведеними ересківцями барикадами, палали нечисленні вогнища. Палали під навісами та у бляшаних діжках, бо снігова мжичка накривала все мокрим саваном, і вологість пролазила, де тільки могла — а могла вона пролізти, здавалося, будь-куди. Між іржавими плямами вогню раз у раз шмигали темні постаті: революція не спала.
На мурах, як не дивно, було майже порожньо, і Толпі зустрів лише кількох людей. Переважно старих, бо старі чимало бачили в житті й не довіряли чародійським бар’єрам. Якийсь беззубий дід під прихистом Краківської башти смоктав цигарку й завзято чистив довгу, майже в чотири лікті, фузею. Фузея була стародавня, схоже — дульнозарядна, виглядала як релікт прусських війн.
— Гадаєте, що вони прийдуть? — заговорив до нього Толпі.
