Мляве світло, що лилося з вікон, відбивалося від бруківки. Вбрання швидко просякло холодною вологою, від якої свербіло в носі та хотілося чхати. Попереду йшов старий вихрест — повів усіх вздовж муру монастиря домініканців і далі, в темну браму та на подвір’я театру. Сірничок не хотів іти цією дорогою, а проминаючи монастир, тремтів, наче в пропасниці, й Толпі, який один не бридився вербним чортом, мусив нести його на руках. Важив той небагато, не більше опіреного курчати. Заспокоївся лише, коли вони дісталися діри в мурі позаду театру, тієї самої, через яку на світанку Толпі тікав від гайворонів.
— Підемо навколо, — сказав Азриель впівголоса, хоча поблизу не було нікого, хто міг би підслуховувати. — Підваллям та Замойською вниз, аж до Королівського ставка. Потім завертаємо праворуч і знову піднімаємося вгору, аж на Змійгрод. Кружна дорога, але ми повинні оминути всі барикади.
— Бернардинською? — запитав Тифон із сумнівом у голосі. — Це ж треба пройти поблизу броварні, а в броварні сидить червона банда. Із тим само успіхом ми могли б пройти крізь Єзуїтські ворота і крикнути: агов, ми тут!
Аделя на ці слова дурнувато захихотіла і повисла на руці Толпі. Дихання її відгонило краплями для шлунка.
— Ні, не Бернардинською, — відповів вихрест. — Тут є інший прохід, який називають Когутів провулок. Починається він брамою в одній з кам’яниць, і ним можна пройти на Змійгород. Принаймні, можна було ще недавно, бо я не знаю, як він виглядає зараз, після нальотів.
— Щось ти, Ясю, підозріло багато знаєш про такі закамарки. Таємний прохід у Змійгород, причому — чи не під самісінький бордель! Це має бути шлях, яким чимало ходили різної масті шановні містяни.
Ян Азриель Геспер лише знизав плечима.
— Там свого часу мешкали кілька асимільованих євреїв, сіоністів та соціалістів, з яких я хотів знову зробити добрих хасидів. Удалося це мені лише з одним різьбяром камей, Атаназієм Пернатом[45], але потім виявилося, що він голем, чого соромився перед своїми прогресивними сусідами, які не були забобонними і в жодних големів не вірили. Пернат як голем не мав душі, тож він не рахується, навернутий він чи ні.
Рабин пройшов крізь дірку в мурі, решта — вервечкою за ним. На схилі довелося йти нагинці, бо голі гілки бузку та горобини могли несподівано шмагнути по обличчю. Толпі кілька разів послизнувся на мокрій землі, та й не він один, врешті-решт: вся група поводилася доволі гамірно. Втім, темна ущелина Підвалля під ними була занурена в дрімоту та німотність, навіть собаки не гавкали. Не помічені ніким, вони нарешті опинилися на вкритій багнюкою дорозі, яка з півдня та сходу огинала пагорб Старого Міста: може, навіть саме там, де Толпі на світанку розбив баночку з кошмаром.
Тепер же було так темно, що вони бачили лише дахи низеньких будинків, які вирізнялися на тлі неба чорними пласкими контурами, наче викраяні з паперу. Шукати зараз сон із розбитого слоїка не мало сенсу: по-перше, тому що через близькість ересківців Геспер не хотів запалювати лампи, по-друге — гайворони пошматували б його дзьобами та кігтями, а навіть якщо так і не сталося б, то сон, скоріш за все, вже відповз кудись у темряву, щоб наснитися комусь іншому — або ж просто здохнути.
— Візьмімося за руки, — прошепотів старий, і Толпі відчув в одній своїй руці теплу, спітнілу долоню Аделі, а в другій — ослизлу жаб’ячу лапку Сірничка.
Ян Азриель повів їх вузьким проходом поміж будинками по той бік вулиці. Багнюка чавкотіла під ногами, а Толпі, здається, ступив у купу гімна, бо якийсь час за ними тягнувся сморід. Із завулка вони вийшли доволі швидко й опинилися в парку, де пахло прілим листям і стухлою темрявою.
— Нехай чорт іде на розвідку та перевірить, чи немає кого по той бік парку, — розпорядився Геспер. — Це неподалік від Королівського ставу та висячих садів Мадам Шоша, які чомусь вціліли під час бомбардування. Цілком можливо, що ця відьма уклала з ересківцями союз.
Толпі відчув, як наїжачилося волосся на його потилиці, але він навіть словом не прохопився. Йому здавалося, що старий вихрест бачить його наскрізь, наче крізь крошьненське скло[46], але ж звідки б він міг знати?.. Зрештою, це не має значення. Не має значення. Все ж Мадам не йшла в рахунок, не зараз, коли поряд стояла Аделя.
Сірничкові не треба було повторювати двічі. Він шмигонув уперед і зник у темній гущавині. Видавав його лише шелест листя. Можна було подумати, що це шарудить великий їжак.
Минуло кілька хвилин, і в Толпі вже почало свербіти в носі від вологого холоду, коли з’явився Сірничок і повідомив, що між парком та ставком — чисто, але Бернардинська засипана уламками, на яких дрімає кілька вартових — може, їх сон та втома зморили, але скоріш за все вони просто п’яні, бо від броварні їх відділяло якихось сто чи двісті кроків.
