Хтось — Тифон? Геспер? — тягне Толпі далі в пащу тісного подвір’я. Нічого не видно, будинки навколо здаються не сонними, а мертвими — справжні трупи. Усе як у кошмарному сні. Хлопець перечіпляється за камінь, що стирчить із землі. Далі — в наступну браму, по інший бік подвір’я, а потім — на якусь сходову кліть, де смердить тухлятиною та котячою сечею. Кільканадцять сходинок униз, дерев’яні двері, наступний тісний прохід, довгий і темний, мов горлянка великого змія, про якого колись, у ліпші часи, розповідала бабуня Славуня. Когутів провулок мав би називатися Змієвим.
Прохід раптом закінчився, і вони опинилися на вулиці. Після тисняви Когутового провулка обшарпаний Змійгород здавався широким проспектом. Усю вулицю освітлював один-єдиний газовий ліхтар. Жовтуваті бульбашки снів билися об нього, наче нічні метелики. Сірничок миттю видряпався на залізний стовп та потягнувся за одним із тих снів, але ледве торкнувся його пазуром, як той луснув із тоненьким, скляним брязкотом.
— Вони звідти випливають, — Аделя вказала на причинені двері до підвалу, того самого, де Толпі побував минулої ночі.
— Так я й думав, що йдеться про зацний змійгородський бордель, — Тифон з ентузіазмом прицмокнув. — У кого ж можуть бути сни кольоровіші, ніж у солодкої кокотки?
Дівчина лише пирхнула у відповідь.
Ніде не було навіть сліду гайворонів. Геспер штовхнув двері, і вони увійшли досередини.
Усе виглядало так само, як і попередньої ночі. Одурманені наркотичними мареннями, люди лежали абиде. Повітря було густим, сповненим снів, які від дотику репали і розліталися клейким солодким соком. Сірничок, утім, зумів схрупати на льоту одного маленького, перш ніж старий вихрест встиг його зупинити.
Вони зійшли вглиб сонних підвалів. Сплячі лежали тут покотом, схожі на поперекидані фігури на шахівниці. Аделя нервово роздивлялася навколо, тож Толпі схопив її за руку, липку від холодного поту.
— Пам’ятаєш дорогу? — запитав Геспер хрипким шепотом, наче десь неподалік таївся хтось, хто міг би його почути.
— Трохи. Треба весь час іти вниз.
Тож вони й рушили вниз, а повітря густішало від снів. Сірничок біг попереду, часто принюхуючись та зазираючи за повороти.
— Хтось іде, — просичав раптом чорт. Рабин блискавично заштовхав Толпі, Аделю та Тифона до бокового підвалу. Ще встиг утиснутися сам, зняти «люгер» із запобіжника і причинити двері, коли в коридорі почувся спів, більше схожий на скрегіт:
— …Малгожатко, скарб душі моєї…
Карлик Бруно, із непропорційно великою головою, оповитою ореолом снів, проминув їхню криївку та, нічого не помітивши, пішов своїм шляхом далі, наспівуючи та немилосердно фальшивлячи. Коли його голос затих у плутанині тунелів, вони вийшли із схованки і знову рушили вперед.
Сходи та коридори, щоразу глибше та щоразу нижче. Дивно, але Толпі не мав відчуття, що він загубився — наче самі сонні підвали спрямовували його кроки до свого осердя. Знак, поставлений помадою Мадам, палив шкіру на лобі, наче розтоплений віск, хоча Толпі, через сором перед Аделею, і змив його водою з милом.
Коли вони опинилися в залі з машиною снів, там нікого не було. Сама машина здавалася приспаною: мідяні кабелі, важелі, вали та спіралі були без блиску, дивно матові. Тільки її серце билося розмірено, ритмічно, викликаючи в пам’яті образ годинника. Може, в цей час машина бачила власні сни.
Ян Азриель Геспер мовчки оглядав конструкцію. Перекинув один важіль, перекинув другий, крутнув руків’ям, що довгим ременем поєднувалося з мідяним валом. Щось клацнуло, щось стукнуло — й машина ожила.
— А най би тебе дракон зжер! — буркнув Геспер собі під горбатого носа. — Електроонірограм. Толпі з чортом, вам стояти на варті, — скомандував, ставлячи на стіл лікарську торбу. Вийняв з неї шприц із голками, скляні ампули барви темного бурштину, вату, ґумовий джгут та інше медичне обладнання. — Тифоне, а ти мені допоможеш. Аделю, дитинко, ходи сюди.
Тож: хлопець та вербовий чорт — у дверях, Аделя на шкіряній лежанці з високо підсаканим рукавом блузки та з ґумовим джгутом, затягнутим на плечі, по один бік від неї Геспер, по другий — Тифон, наче два похмурі птахи чи два підземні гноми. Старий вихрест змішав вміст двох ампулок, протер ліктьовий згин дівчини просяклою спиртом ватою, знезаразив голку, намацав товсту вену та увігнав її у білість тіла. Відтягнув поршень — і шприц наповнився червоною кров’ю.
— Мені щось недобре, — пробелькотів Ґорґонович, блідий як полотно. — Я відійду.
— То йди собі. Толпі, ходи-но. Може, з тебе буде більше користі, ніж з того нероби.
Тифона, схоже, добряче прихопило, бо він і словом не відізвався, лише скрутився в кутку, обхопивши руками коліна. Аделя дивилася на все те з кривою посмішкою. Не озвалася, коли Толпі зайняв місце товстуна. І лише коли рабин зняв джгут та потроху почав натискати на поршень шприца, застогнала.
— О-о-о, я ніби падаю.
