Вони пройшли парком вервечкою, намагаючись ступати якомога тихіше, але все одно під їхніми ногами шурхотіло листя і тріскотіли гілочки. Коли вони вибралися з кущів сніжноягідника по той бік парку, то побачили в імлі сади Мадам на Королівському ставку. Павучі вежі, зграбні мінарети та мережива мостів поміж ними виринали з молочних опарів. У похмурій темряві вони здавалися відлитими зі свинцю, навіювали думки про скелети цілої армади кораблів, що сіли на мілину. Там і тут щось фосфорично світилося — напевне, нічні комахоїдні квіти, про які Толпі десь чув. Чарівні та водночас жахливі у темряві, сади гіпнотизували, заклинали та вабили маленьку й полохливу душу хлопця. Здавалося, що від них лине музика, флейта і скрипка, здається, так, саме така музика, яка потрапляє прямісінько в серце без посередництва вух, угніжджується в грудях і починає гризти зсередини, пробуджувати дивну тугу та старі образи.
…потужний удар по потилиці відгукнувся дзвоном у вухах Толпі й одразу вирвав хлопця з трансу.
— Не слухай, це спів сирен! — просичав старий рабин, розтираючи долоню. Хлопець не підозрював навіть, що в жилавих руках цадика може дрімати стільки сили. — Як заслухаєшся — заблукаєш. Ніколи вже не захочеш повертатися.
Толпі на мить замислився, чи це насправді було б так погано, і перспектива назавжди заблукати в чарівних садах здалася йому вирішенням багатьох проблем. Але він не мав часу як слід обміркувати це, бо старий вихрест потягнув усіх у тінь невеликого будинку на краю парку; недавно тут, здається, була сторожка, але тепер будинок зяяв вибитими вікнами і справляв враження вимерлого.
У цьому місці сходилися три дороги: одна, Королівська, від собору, із парком по один бік та зі зруйнованими під час нальоту палациками — по інший; друга, Замойська, вела вздовж ставка в бік авіаційного заводу Плаге та Лашкевича, за яким вона виводила з міста та простягалася на схід; а третя, Бернардинська, була завалена камінням, за яким здіймалася рудава брила броварні. Коли Толпі напружив зір, то помітив у напівмороці, між Королівською та Бернардинською, темну діру брами.
— Отам — Когутів провулок, — Геспер нервово пробіг поглядом по дахах будинків, наче сподіваючись помітити гайворонів, які там причаїлися; клапті саджі на тлі ночі. Потім махнув рукою. — Краще за все було б, щоб Сірничок оглянув навколишні дахи, чи немає де пахолків Суддьокрука, але якщо ми маємо зробити все до ранку, то на це немає часу. Що ж, так і буде. Чорте, ти йдеш першим.
— Чому знову я?
— Бо чорт чорта не вхопить. Крім того, є шанс, що ти, попри все, щось та помітиш. Ну, давай. Гайда, гайда!
Чорт понісся довгими стрибками до брами. Здавалося, що це якийсь кіт. Ян Азриель Геспер ще раз роззирнувся навколо. Високо підняв комір плаща, зняв із запобіжника «люгер» і сказав:
— Тепер я. Якщо нічого не станеться, ви підете слідом за мною. По одному, кожний за хвилину після іншого. Аделя, Толпі й ти, Тифоне.
Він перейшов на той бік і зник у гирлі брами, а за хвилину слідом за ним рушила дівчина. Толпі із пересохлою горлянкою почав рахувати до шістдесяти. Зміг долічити, може, до сорока, коли його штурхнув Тифон.
— Йди вже, — просолів.
— Ще ні, — запротестував хлопець. Сорок три… сорок чотири…
— Та йди, врешті, най тебе шльондра немита виграє! — товстун грубо виштовхнув його на вулицю. Толпі зігнувся, але одразу побіг до брами, мало не поламавши ноги.
Був, може, на половині шляху, коли це з-за рогу, насвистуючи, виринув літній чолов’яга з пов’язкою на руці. Він саме чухав у матні й помітив Толпі лише по якомусь часі.
— Ти хто? — гарикнув, нервово намацуючи зброю на ремені. — Пароль! Пароль, ну ж бо!
— Кулю в лоб жидам і попам! — Толпі не надто замислювався.
— Ти що, здурів?! Кулю в лоба я зараз тобі впакую, молокососе! Шпигувати зі Старого Міста прийшов, га? Йди у бік барикади. До барикади, дурню! Що… — почав було він, та враз замовк і навмання вистрелив зі старовинного револьвера, коли темна тінь стрибнула невідь звідки просто йому в обличчя.
Здавалося, що це звичайний кіт.
Вартовий забулькотів, скинув Сірничка з обличчя, схопився за горло, захарчав і сповз на землю. З-за його спини з’явилася худа тінь Яна Азриеля Геспера. Старий вихрест витер кривий ніж об край плаща ересківця, схопив труп під пахви та потягнув у темряву.
— Чого остовпів? Що менше витріщатимешся, то краще, — Тифон Ґорґонович схопив Толпі за руку та поволік за собою в браму. У хлопця шлунок підкотився аж до горла. — От тільки не ригай мені тут. Аби й тебе не довелося заспокоювати. Бо це ніж, щоб різати дітей для маци.
