Дівчина лежала бліда, із широко роззявленим ротом та розплющеними очима, піт висихав на її чолі. З лежанки стікала кров, якісь червоні виділення, сеча і кал. Толпі заціпенів. Геспер по-єврейському вилаявся і струснув дівчину. Та не видала жодного звуку, але її груди повільно здіймалися й опускалися.
— Давай нитку, Толпі, швидко. Позашиваємо рани і вшиваємося звідси.
Нервовими рухами хлопець видобув із торби котушку ниток з баранячих кишок і промив рани на обсмалених скронях дівчини; кров поволі зсихалася в темні струпи, їх треба було зідрати і змити залишки розведеним пергідролем. Пінилося та сичало, але Аделя не здригнулася, навіть коли Геспер квапливо зашивав рани. Блимала, непритомно дивилася навколо, з рота цівкою котилася слина. Наче у кретинки. Наче її тіло належало якійсь іншій Аделі.
Толпі обережно витирав слину з її губ та підборіддя; навіть Сірничок намагався бути корисним, підсовував єврею тампони та перерізав нитку на кожному шві, щоб справа швидше просувалася. Один лише Тифон стояв блідий у дверях, із пістолетом у руці, й Толпі спало на думку, що він от-от вистрелить у голову або собі, або Гесперу, або Аделі, або вербовому чорту, або — крий Боже! — самому Толпі, а скоріш за все всім нараз, необов’язково в такій послідовності.
Старий вихрест саме закінчив шити, коли в коридорі почулися швидкі нервові кроки. До підвалу із сонною машиною увірвався карлик Бруно, неуважливий та занурений у власні думки. І лише коли він переступив поріг, зрозумів, що тут діється; його обличчя скривив бридкий, павучий тик.
Це Тифон лупив з «люгера» — не в себе, не по Гесперу, не по Аделі, не по Сірничку і навіть не по Толпі, а по карлику, який, нажаханий, кидався тепер підвалом, скручуючись, тулячись — спочатку на двох ногах, потім навкарачки, перебираючи кінцівками так швидко та нервово, наче мав їх не чотири, а значно більше.
Товстун стріляв, карлик зменшувався все дужче й дужче, втискаючи бридку пласку голову між худими плечима, аж доки геть змалів і по-щурячому пірнув у якусь шпарину поміж стінкою і підлогою. «Люгер» у руці Тифона замовк.
— Ходімо, — прогарчав Геспер. — Не витріщайтеся. Такі речі інколи стаються. Візьми дівчину, Тифоне. Толпі, бери торбу. Ти, чорте, веди.
Коли Толпі пізнім полуднем прокинувся у своїй кімнатці на піддашші, вся мандрівка попередньої ночі здалася йому сном, поганим та шарпаним, як це часто буває зі снами. Зворотний шлях він і зовсім пам’ятав, наче бачений крізь густу імлу. Згадував холодний і темний передсвіт, Сірничка, який нишпорив попереду щурячим кроком, повернення крізь Когутів провулок, сидіння на сходових клітях, у порожніх підвалах та тісних кімнатках. Ересківці вже знайшли труп і подвоїли пильність, було чути їхні кроки, коли вони нервово бігали сюди та туди, завжди групками, боячись, утім, потикатися в темніші закамарки. А найдивніше трапилося, коли якоїсь миті непритомна Аделя схопила його за руку, хваткою твердою, залізною, і глянула на нього абсолютно тверезим і свідомим поглядом. От тільки очі в неї були не Аделі. Були це очі Мадам.
Так, дивні речі можуть коїтися в напівмороці сну.
Хлопець лежав, зарившись у постіль, і дивився на свою ногу, яку виставив назовні для охолодження. Навперемін згинав то великий палець, то інші чотири; спробував також згинати їх по черзі, але не зумів. Ну то й нехай. Йому було тепло.
Толпі не мав звички замислюватися над чимсь надто довго, але думки самі лізли йому в голову. І що більше їх роїлося, то глибше він був переконаний, що події попередньої ночі йому наснилися. Такі речі не можуть відбуватися насправді.
Він підвівся і хвильку обмірковував, умиватися чи ні; йому цього не дуже хотілося, до того ж вода вже віддавала затхлістю, схоже, Аделя забула її поміняти. Він помочився у вікно, дослухаючись, чи не вибухнули десь поблизу які замішки; але Люблін був тихий, причавлений твердою лапою революції. Лише повибивані шибки та вирвана там і сям бруківка нагадували про вчорашній рейвах у Старому Місті.
Унизу, в салоні, Толпі зустрів Тифона. Вусань, похмурий, сидів у кріслі та здавався вполовину менший, ніж зазвичай.
— Вона у своїй кімнаті позаду. Разом із Марією, — сказав він дерев’яним голосом. — Як хочеш, то піди.
— Хто? — дурнувато запитав Толпі. Не було потреби. Він знав.
Вона лежала у себе, на мокрій від поту постелі. Закурена задуха неприємно дерла горлянку. Штори були старанно запнуті, бо пані Марія вважала, що протяги та світло завжди шкодять хворому. Коли хлопець увійшов, Аделя повела по ньому поглядом малої дитини. Її лиса голова вже поросла чорними мохом волосся, по скронях ішла широка пов’язка. Пані Размус сиділа на краю ліжка, наче квочка на гнізді.
— Тепер вип’ємо трішки бульйону. Бульйон смачний, на голубах. Ам, люба. Ааааммм, — вона обережно піднесла паруючий кухоль до вуст дівчини. Та слухняно ковтнула, хоча погляд її був спрямований у пустку, в якісь дивовижні світи, яких не існує.
