Сірничок повів хлопця до одного з коминів. Якщо спертися об нього спиною, можна було зручно поставити ноги на вежичку. Кам’яниця Тифона здіймалася над сусідніми, й краєвид звідси відкривався широкий. Осіннє сонце припікало, вдаряло у голову, наче вже ніколи не мало задощити.
— Тут, — сказав чорт. — Отак, як ти зараз.
Толпі хвильку водив руками навколо. Може, брудні, закопчені черепичини були такими теплими від тіла Аделі. Може, тримали вони у собі не тепло сонця, а тепло молодої крові. Хлопець вмощувався у просторі, який ще недавно займала Аделя, і мить по миті відчував себе все впевненіше. Подумки він прикладав до себе її тіло: шкіру до шкіри, волосся до волосся. Мостився біля неї, шукаючи невидимих дрібок її присутності. Глибоко вдихнув, намагаючись вловити ніздрями слід її запаху — ледве відчутного, тонкого; але ні, нічого, міське повітря смакує пилом, димом та голубиним послідом, не можна себе навіть переконливо обдурити.
Добре було отак сидіти над містом, але глибоко всередині щось гризло і шпигало Толпі. Він неспокійно вертівся та крутився. Хоча, може, це лише нерівні черепичини муляли йому в сідниці, може, осіннє сонце надто пригрівало, й звідси був оцей неспокій, звідси — роздратованість.
Сірничок довго вдивлявся в хлопця. Обличчя його було по-котячому застигле, але він мав здогадуватися, що Толпі мордує якесь невидиме терня, тож він озвався:
— Ходімо пройдемося.
І вони пішли. Вежичками, заломами дахів, поміж коминами, наче по скелястих гірських стежках, стрімка прірва з одного боку, стрімка прірва — з другого.
Толпі не боявся. Навіщо боятися? Може, якщо він зірветься з цих кошачих стежин і скрутить собі в’язи або вдариться головою, то потрапить до тих самих дивних світів, якими блукає тепер Аделя. Унизу — вулиці, подвір’я. Привертала увагу метушня людей: Старе Місто не спало, Старе Місто вирувало, наче потривожений мурашник.
Група мешканців клубочилася біля Краківської брами, гуділа, наче бджолиний рій у вулику. Баби теркотіли, мужики лаялися, підлітки — як воно буває з підлітками — або пхалися наперед, або з руками в кишенях насмішкувато споглядали на все навколо. Подивився і Толпі. А було на що.
Натовп напирав на дідугана в мундирі, який стояв у брамі — здається, був це той самий, якого хлопець зустрів кілька ночей тому, перед пригодою із віркунами. Дідуган відмахувався від натовпу як міг, особливо від баб, які — як воно буває із бабами — пхалися наперед, репетували та гавкали на діда, наче скажені пси.
— Не пройдете! — хрипів старий. — Та ви геть подуріли, там революція й людей вбивають! Не пройдете!
— Революція! Революція! — напосілася на нього одна з баб, у смугастій спідниці, яка обтягувала великий, наче копна сіна, зад. — Та до задниці! Там наші родини!
— Дітям нема чого їсти! Не будемо ми тут гнити! — вереснула інша й хапнула діда за бороду. Діти, які не мали чого їсти — двійко товстунів у тому віці, коли над губою починає сіятися вус, — повалили його на землю та щедро надавали копняків під ребра.
Натовп лише цього й чекав, тож рушив по ньому. Дідуган зник під ногами.
Наблизившись до бар’єра, частина мотлоху відступила і завагалася — схоже, Смертюх усе ще гуляв на повну силу. Втім, інші кинулися вперед, штовхнули заґратовані ворота і вихопилися на площу по той бік.
Тільки це й бачив Толпі. Бо за мить повітря загусло, почало неприємно дзвеніти у вухах, тиснути на барабанні перетинки. Хлопець з чортом підвели голови, впевнені, що Смертюх зараз лусне і посиплеться на місто дощем скляних уламків. Але ні, нічого такого не сталося, розпромінена блакить надалі мерехтіла в небі, безкрайньому, наче море, і холодному, наче крига.
Толпі та Сірничок звернули з кошачих стежок, щоб не чути відголосу пострілів і криків людей, що волали від болю та з переляку.
Цього дня Геспер працював, немов у стані амоку. Не відзивався, очі в нього гарячково блищали, холодно і недобре, вуста мав стиснуті, наче в небіжчика через три години по смерті.
Імпрегнував сни.
Коли їх витягали зі склянок, сни набували найрізноманітніших форм: то кулясті, то багатогранні та фракталові; світлий сон випускав проміння, гостре, наче голки, чіплявся за все навколо гнучкими вусиками, мов той виноград. Темний — розливався і тремтів, наче холодець; над ним здіймався сіруватий дим. По якомусь часі обидва вони прийняли подовжену форму гомункулусів чи, скоріше, коріння білої редьки, пульсуючи теплим м’ясом, сонно рухаючись безформними ніжками, яких темний мав сім, а світлий — сорок.
