— Ну, словом, тоді й під’їхав той чоловік у старому синьому пікапі з такою, знаєте, пластичною замазкою проти іржі навкруг фар...
— «Бондо»?
— Гадаю, така в неї назва, — кивнула вона, збіса чудово пам’ятаючи, що саме так та й називається. У неї самої батько ледь не самотужки утримував фірму. — Ага, ще пригадала, коли він вийшов зі свого пікапа, я подумала, що він у ньому не так їздить, як носить на собі, немов одяг.
Посунувши по столу підписаний аркуш назад до пані Ніл, Тесс побачила, що вона вже буквально шкіриться на всі зуби.
— Боже мій, схоже на те, що я здогадуюсь, про кого йдеться.
— Справді?
— Він великий, чи
— Дуже великий, — сказала Тесс. Не в голові, а, здалося, у центрі її грудей забриніло те дивовижне відчуття сторожкої радості. Так вона зазвичай почувалася, коли окремі нитки якогось чудернацького сюжету нарешті починали сплітатися в один, пружинячи, немов мотузяні ручки добряче навантаженої господарської торби. Коли таке з нею траплялося, вона завжди почувалася здивованою й водночас зовсім не дивувалася. Не існувало задоволення, кращого за це.
— А ви часом не помітили, чи не було в нього персня на мізинці? З червоним каменем?
— Так! Схожий на рубін! Тільки занадто великий для справжнього рубіна. А ще коричневий картуз...
Пані Ніл закивала.
— Поплямований білим. Він носить цей чортів картуз уже років із десять. Ви говорите про Великого Водія. Я не знаю, де він живе, але він місцевий, або зі Свебріджа, або з Нестор Фоллз. Я його часто зустрічаю — то в супермаркеті, то в тій крамниці, де продається різне обладнання, то у «Волмарті», словом, у подібних місцях. Варто його раз побачити, і ви його ніколи більше не забудете. Його справжнє ім’я Ел, а прізвище якесь польське. Знаєте, того типу, що важко вимовити. Стжелкович, Станкович, щось таке. Я певна, що зможу знайти його у телефонному довіднику, бо вони з братом володіють компанією, яка займається вантажоперевезеннями. Здається, вона називається «Яструб». А може, «Орел». У кожному разі, щось пташине точно є в їхній назві. Бажаєте, щоб я зараз пошукала?
— Ні, дякую, — делікатно заперечила Тесс. — Ви мені й так надзвичайно допомогли, а таксист мене все ще чекає.
— Гаразд. Зробіть собі ласку, тримайтеся подалі від того вашого бойфренда. І від «Стаґґера» теж. Звісно, якщо ви комусь розповісте, що я вам таке казала, я вас розшукаю і вб’ю.
— Цілком справедливо, — погодилася Тесс, усміхнувшись. — І буде по заслузі. — Вже стоячи в одвірку, вона обернулася. — На вашу ласку?
— За можливістю.
— Якщо ви десь у місті раптом зустрінете Ела як-там-його-по-польському, не згадуйте, що ви зі мною балакали. — Вона усміхнулася ще ширше. Губам було боляче, але вона терпіла. — Я хочу зробити йому невеличкий сюрприз. Подарувати щось, чи якось так.
— Без проблем.
Тесс іще трохи забарилася.
— У вас чудові очі.
Пані Ніл знизала плечима й посміхнулась.
— Дякую. Вони не зовсім гармоніюють із рештою мене, чи не так? Я через це довго залишалася сором’язливою, але тепер...
— Тепер вони вам пасують, — уточнила Тесс. — Ви з ними зрослися.
— Авжеж, гадаю, саме так. Я навіть трохи працювала моделлю, коли мені було двадцять. Проте час від часу, знаєте що? Краще дещо переростати. Як, наприклад, цікавість до дратівливих чоловіків.
Схоже, що на це відповісти їй було нічого.
Вона перевірила, чи заводиться її «Експідішен», а потім вручила шоферу таксі замість десятки двадцятку. Він щиро їй подякував і поїхав у бік траси І-84. Тесс поїхала слідом, але тільки після того, як підключила Тома до гнізда запальнички і ввімкнула його.
— Вітаю, Тесс, — поздоровкався Том. — Схоже, ми вирушаємо в подорож.
— Просто прямуємо додому, Томмі-бой, — відгукнулася вона і рушила з парковки, ні на секунду не забуваючи, що їде на колесі, яке змонтував чоловік, котрий її мало не замордував на смерть. Ел якось-там-його-по-польському. Сучий виродок з пікапа. — Зробимо лиш одну зупинку по дорозі.
— Не знаю, що ти собі думаєш, Тесс, але тобі варто бути обережнішою.
Якби вона зараз перебувала у себе вдома, а не в машині, це міг би так само сказати Фрітці, і Тесс однаково не здивувалася б. Вона з дитинства вміла говорити на різні голоси, імітувати когось, хоча вже восьми- чи дев’ятирічною припинила демонструвати це своє вміння в присутності чужих людей, хіба що заради комічного ефекту.
— Я й сама не знаю, що я думаю, — промовила вона, але це не було щирою правдою.
Попереду були «Заправся & мчи» і перехрестя з шосе №47. Вона посигналила, звернула до крамнички і зупинила «Експідішен» перед стіною з двома телефонами-автоматами. Побачила на запилюженому шлакобетоні між ними номер «Роял Лімузин». Криві, незграбні цифри, написані пальцем, що не був спроможним не тремтіти. Обсипало морозом спину, вона обхопила себе руками, забрала у міцні обійми. Потім вилізла і пішла до того телефону, котрий ще не доламали.
