— А ось і я тутечки, зірка атракціону, — мугикнула Тесс. — Салют тобі, Тессо Джин. А тепер давай-но подивимося на мою партнерку, актрису другого плану.
Проте, протягнувши сторінку до низу, Тесс переконалася, що єдина на ній фотографія належить їй. Це був фотопортрет Тесс по оголені плечі, знімок, який стандартно розсилала її асистентка за сумісництвом. Вона наморщила носа і повернулася назад на «Гугл», не дуже собі уявляючи, навіщо їй так хочеться знову побачити Рамону, але певна, що це чомусь потрібно. Коли вона нарешті знайшла фото бібліотекарки, то побачила те, що напевне вже підозрювала її підсвідомість, принаймні судячи з того зауваження, що зробив Том, коли вона поверталася машиною додому.
Це знайшлося в номері
— Ой, бля, Фрітці, та нехай їй грець, — вигукнула Тесс. Голос у неї звучав розпачливо від огиди. — Іди-но, тільки поглянь на це.
Фрітці не підійшов подивитися і не відповів — та й якби він спромігся на останнє, вона була зараз надто вражена, щоби відтворювати його голос.
Вона заплющила очі й викликала в уяві образ чоловіка зі старого фордівського пікапа з антикорозійною мастикою навкруг фар. Спершу він здався їй таким дружелюбним.
От тільки він був не зеленим, він був засмаглим здорованем, котрий не їздив у своєму пікапі, а носив його на собі.
Рамона Норвілл — авжеж, не Велика Водійка, хоча беззаперечно Велика Бібліотекарка — надто стара, щоби бути його сестрою. І якщо зараз вона й лесбійка, то не завжди такою була, бо їхня природна схожість вражала.
Вона пішла на кухню й випила води, але вода не допомогла. Напівпорожня пляшка текіли мафусаїлового віку віддавна спала в найдальшому кутку кухонного буфету. Тесс дістала її, подумала про склянку, та потім зробила ковточок просто з пляшки. Їй обпекло рот і горло, але позитивного ефекту було досягнуто. Вона приклалася ще — цього разу вже радше лигнула, ніж сьорбнула — і поставила пляшку назад. Вона не мала наміру сп’яніти. Якщо в неї хоч колись могла з’явитися потреба присутності здорового глузду, то сьогодні вона потребувала його найбільше.
Лють — найправдивіша, найпотужніша лють за все її доросле життя — затопила її, немов гарячка, от тільки ця гарячка не була схожою ні на що знайоме їй дотепер. Вона нуртувала в Тесс дикою кров’яною плазмою, вона захолодила їй праву половину тіла, потім розжарила ліву, разом із серцем. Проте вона й зблизька не піднімалася до її голови, голова залишалася ясною. Яснішою, фактично, після того як вона випила текіли.
Тесс швидко заходила колами по кухні, з опущеною головою, рукою масажуючи собі підпухлості на горлі. Їй навіть невтямки було, що вона зараз кружляє кухнею, як кружляла тоді навкруг покинутої крамниці, коли виповзла з тієї труби, котру Великий Водій призначив їй могилою. Невже вона й справді вірить у те, що Рамона Норвілл послала її, Тесс, до свого сина-психопата, як якусь пожертву? Хіба в таке можливо повірити? Авжеж, ні. Та хіба вона може бути навіть цілком певною того, що вони мати й син, покладаючись на одну-єдину фотографію поганої якості та на власну пам’ять?
Ну, це вона так вважала, але ж так думає про себе кожний.
Правильно?
