– Бачу, школу молодого бійця ви пройшли. За що вам шана і подяка… А ми тут трохи розбагатіли, дякуючи благочинним організаціям… Отже, сьогодні у вас вихідний і курятина на вечерю, – лікар недвозначно поплескав свою кишеню, даючи тим знати, що найближчим часом від голоду чи відсутності медикаментів «Притулок» не вимре… Та мені понад усе хотілося одного-єдиного – спати, і, мовчки кивнувши у напівдрімоті на знак згоди, я змучено попленталась у своє кубельце…
…У конференц-залі, де відбувалась підприємницька рада керівників, було відчутне напруження. Макс, як і інші власники акцій, нервував: вирішувалась доля вкладених ними грошей. Спокійним залишався лишень бос – «плюгавий опецьок», як образно охрестила його їдка на слівце Славка. Ще б пак, «опецьку» належала більша половина акцій, і, незважаючи на фізичні вади, він почував себе всемогутнім магнатом.
– Мої науковці-програмісти опрацювали безпрограшну структуру розробки модерного виробничого обладнання, яке завдяки сучасній всемогутній системі маркетингу найпізніше за рік принесе разючі результати… – опецьок спинався за столом, намагаючись здаватися вищим, а тим самим переконливішим. І це виглядало так, як спотворене хворобою дерево марно пнеться у ріст з іншими, повноцінними, і лютує від безпомічності, адже все, на що спромоглася природа, це покарлючити гілки і абияк прикрити внутрішню трухлявість облізлою корою.
– Ми підготували копії примірників детально опрацьованого плану, і я попросив би шановне товариство найближчим часом розглянути, зважити і висловити власну думку з приводу запропонованого проекту… Аллочко, роздайте, будь ласка, примірники всім присутнім…
Височенна, модельної зовнішності Аллочка, про яких кажуть – «ноги від шиї ростуть», на відстані простягнутої руки взяла кіпу заготованих копій і кружляла, роздаючи, навколо стола. Вона не підходила привселюдно впритул до шефа, знаючи, що він від цього скаженіє – надто вже явно тоді кидалась увічі його недолугість та низький зріст.
По закінченню засідання опецьок, тобто Броніслав Всеволодович, несподівано звернувся до Макса:
– Максе, затримайся на хвилинку… Неофіційно… По-дружньому…
Залишившись удвох у порожній залі, без сторонніх очей опецьок уже не комплексував, а вільно розгулював туди-сюди вздовж довжелезного, як і сама зала, стола для засідань. Макс був єдиним з акціонерів, котрому той довіряв і симпатизував. Забулися навіть давні образи, коли Броніслав Всеволодович виношував плани поєднати сім’ї та капітали. його донька, Естер, котру він лагідно охрестив Манюнею, з десяток років тому була потай закохана у Макса. Проте було б надто сміливо наполягати на укладанні шлюбних домовленостей.
Манюня була нездоровою (вочевидь, генетика зробила свою справу). Зовнішньо її недуг нічого не видавало, хіба вроджена косоокість, що ставала більш помітною у стані збудження. При зустрічах із Максом Манюня починала нервово сіпатись, не наважуючись підвести на нього очей – вона цілком усвідомлювала власну ваду. А про те, що відбувалося за лаштунками, знали лишень Броніслав Всеволодович, його дружина та домашня покоївка. Їм всім не на руку був розголос інформації про частенькі ускладнення хвороби доньки, що супроводжувались відвідинами психіатричної клініки. Тому, не афішуючи справжній стан речей, опецьок потай їздив відвідувати доньку і після чергового реабілітаційного курсу так само потай вертав її у свій розкішний непідступний для чужих палац.
– Аллочко, серденько, налийно нам із Максом коньячку, – шеф, уже не приховував справжніх стосунків із модельною Аллочкою і поплескував її по тугих сідницях. Максу він довіряв. Дівуля, що– правда, трохи комплексувала (отже, залишки порядності ще тліли, і це тішило), бо ж було цілком зрозуміло, що насправді жодних почуттів, окрім огиди, опецьок викликати не може.
– Я чув, Максе, що в тебе вдома не все гаразд… – він заглядав у вікно, вдаючи, що йому байдуже, і начебто запитання пролунало просто так, співчутливо, по-дружньому. Проте Макс добре знав, що випадково жодне запитання з його уст не злітає, а навпаки, фіксується кожнісіньке слово, почуте у відповідь.
– …Це не найважливіше, що наразі відбувається… – Макс теж був твердим горішком. Багаторічне існування серед хижаків дечому його навчило.
– Не скажи, не скажи… – опецьок оцінив Максову обережність, проте вичікувально вдивлявся в партнера – щось таки мало його видати. – Знаєш, як у пісні співається: «…Важней всего погода в доме…»
